Ярема Вишневецький: спроба переосмислення історичної постаті

33

Певно, в історії України, як і в історії Польщі, немає настільки парадоксальної фігури, як князь Ярема Вишневецький.

Був він нащадком козацького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького, засновника Запорозької Січі. Незадовго перед повстанням Богдана Хмельницького в самого Яреми склалися добрі стосунки з українськими козаками. Принаймні вони разом ходили походами на татар у 40-х рр. ХVІІ ст. Й водночас це — «гроза козаків». Так написав на надмогильній плиті Яреми його син, польський король Михайло Корибут-Вишневецький. Саме таким, в більшості випадків, й постає образ цього історичного діяча.

Взагалі, вивчаючи діяльність Вишневецького, не можна стверджувати, що він був меншим патріотом Русі, ніж Хмельницький. Це просто різні ¬точки зору на майбутнє своєї землі. І різне розуміння того, що означає бути руським патріотом. Звичайно, згідно з пізнішою українською національною ідентичністю, ¬Вишне¬вецький — зрадник. Але йому і руській католицькій шляхті треба було робити вибір — чи підтримувати звичайний, старий уклад життя, чи піти разом із козаками — невідомо куди й навіщо…

Ярема походив з родини, де були сильні православні традиції. Його мати, Раїна Могиляка, виступала фундатором православних святинь, жертвувала кошти на видання релігійної літератури. А її брат, Петро Могила, став видатним церковним діячем, архімандритом Києво-Печерської лаври, а потім митрополитом Київським.

Існують різні припущення щодо причин рішення Вишневецького перейти з православ’я у католицтво, але скоріш за все князь Ярема виходив з того, що для отримання політичного впливу, необхідного для реалізації його планів щодо розбудови Руського князівства, слід було прийняти католицтво. Взагалі він був далекий від будь-якого релігійного фанатизму і жодне із відгалужень християнства (римо-католицтво, греко-католицтво, православ’я, протестантизм) не розглядав як сакральну істину-в-собі.

Цікавий факт: крім Михайлівського костьолу та бернардинського монастиря, побудованих у Лубнах, ніяких інших католицьких інституцій на задніпровських землях Вишневецького взагалі не було.

Щодо православних святинь, то князь не те, що не чіпав їх, він навіть дбав за православну віру: відомі його підтвердження привілеїв для закладених батьками монастирів. У травні 1636 року він видав документ про обдарування Мгарського монастиря. 17 лютого 1646 року князь підтвердив свою ж дарчу грамоту цьому монастиреві на село Мгар і звільнив монастир від поборів.

Окремо слід згадати і виникнення у 1640 році у містечку Срібному на території володінь Вишневецького православного братства зі школою, шпиталем і будинком для зборів. Православними в часи Вишневецького на Задніпров’ї були також ремісничі цехи.

Не вважали Ярему Вишневецького чужим і православні владики. У «Каталозі стародруків, виданих на Україні» є шість книг з присвятами йому. Це не тільки панегірики, а й проповіді, прозові статі, вірші повчально-релігійного змісту. Серед авторів — Петро Могила, Кирило Ставровецький, Миколай Лавринович.

Проте його добрі справи для Православної церкви поступово забули і в двополюсному світі протистояння образ Яреми Вишневецького обріс рисами, які не були притаманні йому за життя. Із магната-феодала, що дбав передусім про свої маєтності, він перетворився у ревного поляка, якого бачимо в історичному романі «Вогнем і мечем» Генріка Сенкевича, і ренегата, гонителя православних, як це подає українська літературна традиція ХІХ століття.

Талант адміністратора та господарника, притаманний Яремі Вишневецькому розкрився після того, як у 1638 році він, успадкувавши від предків землі на Волині та Поділлі, тим не менш вирішив перенести свою столицю на Задніпрянщину, в Лубни. Це було справді мужнє рішення в умовах непростого становища в Речі Посполитій.

Коли Ярема прийняв спадок від батька, то на приналежній йому території Задніпров’я проживало близько 4500 осіб. А вже через 15 років там мешкало біля 230 тис. Князь буквально відродив з попелу зруйновані ще монголо-татарами поселення, перетворивши їх на квітучі міста, де інтенсивно розвивалася торгівля (Лубни, Хорол, Прилуки, Ромни, Пирятин та ін.), став одним з найбагатших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої.

Як це не видається парадоксальним, але своєю адміністративно-господарською діяльністю князь створив базу для формування новочасної української нації. Чомусь саме залюднена, освоєна Вишневецьким територія, стала тією землею, де почалося культурне становлення української нації, а полтавсько-київський діалект ліг в основу української літературної мови. Саме із Задніпрянської Вишневеччини та прилеглих до неї територій походили Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, зрештою Тарас Шевченко та багато інших діячів української культури. Можливо це прозвучить занадто сміливо, але без «ворога українського народу» Яреми Вишневецького ми б не мали української нації в її нинішній культурній конфігурації.

Освоєння Задніпров’я було неможливим без боротьби з татарами, які постійно грабували українські землі й забирали людей у полон. Задніпров’я було добре захищене Вишневецьким. Так, у 40-х рр. ХVІІ ст. князь здійснював чимало походів проти татар. Саме захищеність цієї території, надання прибулому населенню пільг стали важливими чинниками, які сприяли інтенсивному її освоєнню.

Майже 200-тисячний прибуток дозволяє Яремі Вишневецькому утримувати шеститисячну найману армію, вимуштрувану за європейськими зразками. Економічну політику, як внутрішню, так і зовнішню (стабільний експорт зерна в Європу — лише одна з її статей), князь проводив цілком самостійно. У своїй столиці він приймає іноземних послів. Укази Вишневецького, які збереглися до наших днів, здебільшого написані «руською» мовою, що дає підстави вважати цю мову домінуючою в офіційному вжитку на території, підвладній князеві. З усіх ознак самостійної держави князівству Вишневецького бракувало лише власної монети. Що ж до його підданства польській короні, то за умов, зазначених вище, воно поволі перетворювалося на ні до чого не зобов’язуючу формальність.

Так кому врешті-решт заважав Ярема Вишневецький? Насамперед, гадається, королю Володиславу IV, який не міг змиритися з досить широкою автономією Вишневеччини. Польські магнати теж недолюблювали князя. Економічний устрій, який запровадив Вишневецький дуже вже приваблював жителів Правобережної України. Не мала підстав бути задоволеною й римо-католицька церква — її вихованець явно не відзначався релігійним запалом.

Князь Ярема Вишневецький опинився таким чином у ситуації «один проти всіх». Якщо взяти до уваги згадувані в польських хроніках якісь секретні переговори короля з козаками напередодні подій 1648 року, то не такою вже й неймовірною видається приписувана королю Володиславу IV фраза, адресована буцімто Богдану Хмельницькому: «Всип тим крулев’ятам!».
Загроза підійшла впритул до Вишневеччини, коли Богдан Хмельницький розбив під Корсунем військо Миколая Потоцького. Розуміючи, що відкритої сутички не уникнути, Ярема несподівано розпускає свої козацькі загони, мабуть не бажаючи втягувати вірних йому людей у братовбивство. У Житомирі, куди князь подався, щоб спробувати домовитися з тамтешніми магнатами про якісь спільні дії, його застала звістка про катастрофу своєї задніпрянської столиці: п’ятнадцятитисячна орда «вовгурівців» зруйнувала Лубни, вирізавши майже все населення міста без розбору статі, віку й віросповідання.

Саме тоді, 1648 року, перетворився «руський князь» Ярема Вишневецький на «лютого ненависника українського народу» — коли король Володислав IV руками озброєних люмпенів зруйнував протягом кількох місяців виплекане впродовж майже півтора десятиліття його князівство. Після цього князь просто не мав іншого вибору, як стати «своїм серед чужих» і відплачувати вогнем і мечем за свій сплюндрований край.

Ось відтоді Ярема й починає вдаватися до нелюдський репресій, завершуючи ними кожну вдалу й невдалу сутичку з повстанцями. У відповідь на різню в Немирові, вчинену кривоносівцями 10 червня 1648 року, Вишневецький влаштовує ще кривавішу розправу з «покозаченими». Були забиті рідні брати Кривоноса. Отамана Лисенка-Вовгура, як головного призвідця Лубенської різанини, Ярема наказав посадити на палю. Засліплений горем і помстою, князь надалі вже не розбирав винних і невинних, поволі перетворюючись на патологічного садиста. Саме тоді польські магнати, які досі спокійнісінько спостерігали за нищенням держави Вишневецького, оголосили нещасного князя своїм рятівником і героєм.

У битві під Берестечком, котра завершилася принизливою для козаків поразкою, князь нарешті зміг бодай частково відплатити за свою втрачену державу. Хтозна, чи вдалося б йому врешті-решт її відновити, однак 20 серпня 1651 року, невдовзі після Берестецької битви, князь Ярема Корибут-Вишневецький на 39-му році життя раптово помирає за нез’ясованих обставин. І трагедією, а не виною стало те, що до кінця своїх земних днів він справляв криваву помсту за свій зруйнований світ.

Нині звинувачення Яреми в «антиукраїнськості» будуються переважно на тому, що він виступив проти дій Хмельницького, який зумів підняти на повстання запорозьких козаків. Зараз Хмельницький однозначно трактується як український національний герой, символ українства. Хоча в українському фольклорі ця постать інтерпретується досить стримано, а деякі діячі українського національного відродження (наприклад Шевченко) ставилися до Хмельницького дуже критично.

На нашу думку, треба відмовитися від оцінки князя Яреми як героя чи антигероя, виходячи з вузького бачення нашого минулого. Вишневецький належить до нечисленних особистостей, які зуміли вплинути на перебіг історичних подій. Без нього історія як України, так і Польщі була б інакшою. Тому діяльність цієї особистості (зі всіма її плюсами й мінусами) заслуговує на серйозне вивчення, а не на поверхові оцінки.
Артур Новицький250px-Jeremi_Wiśniowiecki

Be the first to comment on "Ярема Вишневецький: спроба переосмислення історичної постаті"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*