Петро Дяченко — отаман полку Чорних запорожців

унрПетро Дяченко

Майбутній воєначальник народився 30 січня 1895 року в селі Березова Лука Миргородського повіту (тепер – Гадяцького району) Полтавської губернії. Закінчив шість класів реальної школи, отримавши при цьому спеціальність механіка.

З початком Першої світової війни 19-річний Петро Дяченко був призваний до лав російської армії. Після недовгого перебування у складі 52-го Сибірського стрілецького полку, поступив до Оренбурзької школи прапорщиків. Він досить упевнено просувався службовими щаблями й за півтора року служби став уже штабс-капітаном.

УНР

Петро Болбачан з дружиною

17 грудня 1917 року – найважливіший день у житті Петра Дяченка. Він стає на службу в українській армії. Невдовзі бере участь у боях за Київ. А 23 лютого 1918 року козаком вступає до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. Цей полк вважався найкращим у 1-й Запорозькій дивізії, а згодом і в Запорозькому корпусі. Складався він із чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку довкола тризуба було вишито: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну». Полкова присяга звучала як пісня:

Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу –
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.

Цю присягу виголосив і Петро Дяченко, а потім все своє вояцьке життя, нехай і в інших частинах та арміях, був вірний їй.

У 1918 році брав участь у визволенні Полтави та Криму. Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року, коли до влади прийшов Павло Скоропадський, Петро Дяченко продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий кінний курінь. 23 листопада 1918 року Дяченка призначено сотенним, а 17 січня 1919 року – курінним.

гетьман

Гетьман Павло Скоропадський

27 червня 1919 року Головний отаман військ УНР Симон Петлюра наказав перейменувати частину, яка відтепер отримала назву кінний полк Чорних запорожців. У цей час Петро Дяченко разом зі своїми вояками боровся проти більшовицьких військ під Проскуровом. «Як командир полку він виховує своїх підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає, – писав генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – Особиста його відвага – подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерті, завжди сам шукав ворога та бив його – де тільки зустрічав на своєму шляху».

У серпні Петро Дяченко веде бої з противником в районі Житомира, Фастова та Києва, а в грудні вирушає у Перший зимовий похід на Наддніпрянщину.

Протягом усіх п’яти місяців цього легендарного рейду тилами більшовиків полк Чорних запорожців був основною ударною силою Запорозької дивізії отамана Андрія Гулого-Гуленка, який у своїх наказах не раз відзначав ініціативність та сміливість сотника Дяченка. Симон Петлюра, віддаючи належне рішучим діям Петра Дяченка під час Першого зимового походу, прийняв рішення присвоїти йому позачергове військове звання полковника. Проте перші успіхи польсько-українських військ та взяття Києва не привели до повного розгрому більшовиків. Незабаром розпочинається активний контрнаступ червоних. Поляки та українці вимушені відходити на захід. За таких важких умов полк Чорних запорожців зберігає високу боєздатність та дисциплінованість, в чому велика заслуга їхнього командира.

козаки

Андрй Гулий-Гуленко серед козаків

Протягом літа 1920 року полк веде постійні бої з противником. Одним з найвідоміших епізодів став бій поблизу Чернівців, коли чорні запорожці прорвали більшовицькі позиції, зайняли села Бабчиці та Борівка й захопили при цьому значні трофеї: важку гармату з повною упряжжю і обслугою, цілий обоз 364-го радянського стрілецького полку та різноманітне військове майно. Головний отаман видав спеціальний наказ по військах Дієвої армії УНР, в якому Петру Дяченку була оголошена «слава».

Влітку 1920 року Дяченко на чолі свого полку розпочав наступ на м. Бурштин. Атака була через торфовище і сіножаті, за якими розташувався ворог. У ровах при дорозі засів ар’єргард червоних і кулеметним вогнем прикривав відступ своєї частини. Били й ворожі гармати. Петро Дяченко вирішив фланговою атакою захопити ворожий обоз, повний зброї та амуніції, якої так бракувало запорожцям. Із піднятою шаблею, не оглядаючись, командир мчав на своєму бистроногому коні. Під час атаки Петра Дяченка було збито з коня, він отримав важке поранення – розтрощення кістки стегна. Козаки винесли пораненого командира з поля бою. Коли він лежав під грушею з перебитою ногою, під саме дерево влучила ворожа граната. На диво вона не розірвалась. Не пройшовши повного курсу лікування, Петро Дяченко невдовзі повернувся до свого полку. За два дні йому було оголошено подяку від імені Батьківщини за вміле керування своєю частиною та особистий героїзм у бою з більшовиками.

історія

Сучасні чорні запорожці

У вересні 1920 року розгорнувся новий польсько-український наступ. Форсувавши Дністер, армія УНР завдала поразки 14-й радянській армії та оволоділа територією між Дністром та Збручем. Українські й польські війська вступили до Тернополя, а згодом – до Проскурова. 12 жовтня в Ризі між польською та радянською сторонами було укладене перемир’я. Завершивши вигідно для себе війну з більшовиками, польський уряд, усупереч варшавським домовленостям, залишив армію УНР напризволяще. Після півторамісячних напружених боїв знекровлені українські війська відступили за Збруч.

Після переходу на західний берег Збруча особовий склад полку Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром був інтернований поляками й направлений до табору у селі Шляхтинці поблизу Тернополя. На початку 1921 року полковника Дяченка разом з вояками його частини перевели до іншого табору – в селі Пикуличі біля Перемишля.

Після ліквідації в 1924 році таборів для інтернованих українських вояків розпочинається новий етап життя Петра Дяченка – він стає контрактним офіцером польських Збройних сил. Йому було присвоєно звання майора і направлено до 1-го полку шволежерів Юзефа Пілсудського. Цей полк вважався одним з найбільш привілейованих у польській кінноті. Розташування в центрі столиці, близьке сусідство з резиденцією маршала Пілсудського накладало на полк цілий ряд почесних обов’язків, за що його часто називали «народною гвардією».

офіцер

Петро Дяченко — шволежер

За час своєї служби у 1-у шволежерському полку Петро Дяченко одержав пам’ятну відзнаку цієї частини, яка давалася лише найкращим офіцерам і солдатам за бездоганну поведінку і наполегливу працю. Після закінчення польської Вищої військової школи майор Петро Дяченко був направлений служити до 3-го полку мазовецьких шволежерів, що розташовувався у місті Сувалки. Протягом п’яти років він займав посаду помічника першого заступника командира полку.

Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського Петро Дяченко обороняв Польщу від радянських військ у вересні 1939 року. У боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований. Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його, – як і багатьох інших українських старшин.

З початком Другої світової війни Петро Дяченко зближується з діячами мельниківської фракції Організації Українських Націоналістів (ОУН). У Кракові бере участь у нараді українських військовиків, на якій було створено Українську Генеральну Раду Комбатантів – «єдиний, спільний провід усіх українських комбатантських організацій». Петро Дяченко був обраний до складу військово-наукової та військово-історичної ради цієї організації. А вже наступного місяця він разом зі старшим сином Юрієм та двома українськими офіцерами прибув до Рівного. Вони зустрілися з організатором і керівником Поліської Січі Української Повстанської Армії (УПА) Тарасом Бульбою-Боровцем. Петро Дяченко погодився взяти на себе обов’язки начальника штабу УПА.

бульба-боровець

Поліська Січ

У подальшому Дяченко оселився у Холмі, де допомагав місцевим повстанцям з ОУН(б). Він постачав їм німецькі військові документи та вогнепальну зброю, визволяв заарештованих, розміщував поранених у шпиталях, допомагав улаштувати підпільників до німецької школи радистів. Тримав постійний зв’язок із «лісом», неодноразово відвідував партизанські бази.

У червні 1944-го він став заступником командира так званого Українського легіону самооборони (УЛС), основним завданням якого була охорона місцевого українського населення від нападів польських та радянських партизанів. Протягом 1945 року Петро Дяченко в складі Української національної армії (УНА) очолював окрему українську протитанкову бригаду «Вільна Україна».

Після війни Петро Дяченко якийсь час жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили визвольного руху в Україні. Згодом разом зі своєю дружиною Оленою та сином Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії. Там він займався рослинництвом, захоплювався фотографією, почав писати спогади. Український уряд в екзилі (в еміграції) присвоїв йому звання генерал-хорунжого.

сша

Український цвинтар в місті Баунд-Брук

Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 року. Похований на українському цвинтарі в місті Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі). 12 жовтня 1968 року відбулося урочисте освячення пам’ятника незламному воякові. Чин освячення провів архієпископ Мстислав.

У Додатку до Постанови Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року № 184-VIII «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2015 році» зазначено: «Цього року на державному рівні відзначатимуться і вшановуватимуться такі пам’ятні дати і ювілеї: 11 лютого – 120 років з дня народження Петра Дяченка (1895-1965), військового діяча, полковника, командира полку «Чорних запорожців» Армії УНР».

Роман Кухаренко

Be the first to comment on "Петро Дяченко — отаман полку Чорних запорожців"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*