Гетьман Скоропадський і федерація України з Росією: інший погляд

index

Павло Петрович Скоропадський… Напевно, не було в історії України правителя більш оббреханого, ніж він. Це, напевно, унікальний випадок: гетьмана Павла ненавиділи практично всі його сучасники…

Для соціалістів він був царським генералом і «паном». Для прихильників Російської імперії — зрадником і сепаратистом. Для більшовиків — генералом, який зупинив їхній наступ на Київ у листопаді 1917 року, і класовим ворогом. І що найбільш трагічно — для українських патріотів він був німецькою маріонеткою і білогвардійським підлабузником. Хоча сучасні дослідження періоду правління Скоропадського наводять на геть інші висновки.

Очолюваний Павлом Петровичем гетьманат — це був фактично єдиний з часів знищення Запорозької Січі і по сьогоднішній день прецедент існування на наших землях держави, котра як за формою правління, так і за своєю внутрішньою суттю, була цілком українською; держави, в якій нащадки козачої старшини, люди з яскраво вираженим шляхетним державницьким світоглядом повернули собі те, що їм належало по праву.

Для сучасників Україна часів правління Скоропадського була своєрідним острівцем спокою, відносної гармонії та стабільності в бурхливому вихорі всеросійської смути. Гетьманові в цілому вдалося створити більш-менш дієздатний адміністративний апарат, ліквідувати безвладдя та навести порядок у державі. Бурхливо розвивалася українська культура, наука (було відкрито більш ніж 150 гімназій і університетів), за допомогою німецького командування формувалося потужне українське військо в складі 24-х піших і кінних дивізій, набувала чинності далекосяжна аграрна реформа, яка була покликана відновити традиційний для українців земельний уклад на селі. На відміну від колишньої УНР, яка мала контакти лише з центральними державами, Українську державу Скоропадського визнали понад 30 країн світу, a 10 із них відкрила свої представництва в Києві. Україна мала своїх представників у 23 країнах. Врешті-решт і в ідеологічному питанні Скоропадський був наголову вище своїх попередників і наступників. Гетьманці — це, мабуть, єдина політична сила тогочасного українського політикуму, яку можна назвати правою, бо усі інші бавилися соціал-демократією, якщо взагалі не відвертим більшовизмом.

Однак на адресу гетьмана висувається одне звинувачення, спростувати яке його шанувальникам вкрай важко: це гетьманська «Грамота про федерацію України з Росією», яка була видана в листопаді 1918 року. Даним документом, як стверджують багато українських патріотичних істориків, Скоропадський нібито назавжди відрікся ідеї самостійності України і показав свою прихильність до єдиної Росії. Проте критики Павла Скоропадського зазвичай обходять стороною той факт, що об’єднання України з національною Росією було складною дипломатичною грою і єдиною можливістю на той момент зберегти державу. Цього кроку дійсно вимагала вкрай складна зовнішньополітична ситуація і загроза більшовизму. Тому можна вважати успіхом української дипломатії вже той факт, що все йшло до федерації, а не до «єдиної та неподільної Росії», як цього бажав, наприклад, генерал Денікін, для якого ніякої України просто не існувало, а був лише «південь Росії» або в кращому випадку «Малоросія».

Як незалежний державний суб’єкт Україна тоді була для західних держав сателітом і поплічником «німецького імперіалізму», і, перебуваючи в ізоляції, не мала інших перспектив, окрім як стати жертвою більшовиків, бо протистояти їм українці аж ніяк не могли: вони не встигли сформувати власну армію. На VI з’їзді Рад Лев Троцький відверто заявив про намір захопити Україну в той момент, коли німецькі війська залишать її територію. Дати Україні час на розгортання власної армії тоді могли тільки білогвардійці.

Необхідно звернути увагу, що далеко не всі лідери Білого руху були великодержавними шовіністами й прихильниками концепції «єдиної та неподільної». Так, зокрема, головний вождь білогвардійців, верховний правитель Росії у 1918–1920 рр. адмірал Олександр Васильович Колчак перебував у різкій опозиції до імперіалістичних амбіцій генерала Денікіна. У спрямованій останньому секретній телеграмі він наполягав на необхідності визнання незалежної України, «щоб узгодити військові дії українських, польських та інших антибільшовицьких сил». Активним прихильником «проукраїнської» політики був і такий видатний представник Білого руху, як генерал Петро Миколайович Врангель. Як Головнокомандувач Збройними силами Півдня Росії він узяв рішучий курс на союз з Симоном Петлюрою, офіційно визнавши 26 жовтня 1920 року незалежність УНР. «Український народ сам вирішить свою долю. Я доведу це українському народові не на словах, а на ділі, можете від мого імені сказати українському селянинові», — ці слова генерала Врангеля знаходили підтримку серед чималої кількості провідних білих офіцерів.

Об’єднати зусилля для нищення смертельного для обох народів ворога — ось до чого прагнув Скоропадський, оголошуючи свою вікопомну «Грамоту про федерацію». У тодішній міжнародній обстановці, при наявності непримиренних ворогів на Заході та Сході в особі підконтрольних «богообраному народу» країн Антанти і більшовицької Москви, тільки союз з білогвардійцями міг забезпечити Україні свободу і незалежність. Інших варіантів просто не було. Рішення гетьмана про рівноправне об’єднання України з майбутньою небільшовицькою Росією виглядає на цьому тлі абсолютно адекватним і стратегічно обґрунтованим заходом. Ні про яку здачу українських інтересів московському імперіалізму тут зовсім не йшлося.

Вельми в даному випадку показово, що федеративні наміри Скоропадського шалено розлютили тодішнього командувача Збройних сил Півдня Росії, відомого українофоба Антона Денікіна. У складі Російської імперії Україна на його переконання не повинна була мати ніякої автономії. Однак за тогочасних обставин не рахуватися з українськими інтересами Денікін не міг. «Грамота про федерацію» ставила командування Добровольчої армії у дуже цікаве положення. Добровольці наприкінці 1918 року були босі й голодні та не мали достатньо сил для протидії більшовикам. Їх чекала довга і виснажлива війна з силою, яка контролювала всю центральну частину Росії, а потім не менш важкий процес підняття цієї країни з руїн. Про «собіраніє земель» годі було тоді навіть мріяти.

З проголошенням Скоропадським «Грамоти про федерацію» генерал Денікін, відповідно, змушений був миритися з Україною як з реальністю. Гетьман, на відміну від нього, уже мав під контролем територію, на якій не велася громадянська війна, працювала промисловість і здійснювалася власна зовнішня політика. Добровольцям ж усе це ще належало створити. За таких обставин ймовірність входження України до складу Росії на правах підлеглого чи сателіта була майже нульовою. Якраз навпаки: Україна, зігравши основоположну роль у відродженні Росії та ліквідації більшовиків, мала б всі шанси стати ядром майбутньої конфедерації народів Східної Європи на зразок давньої Київської Русі.

Усвідомивши врешті цей факт, окремі учасники тих подій згодом щиро каялися за участь у заколоті проти гетьмана. Серед них був і колишній член Ради січових стрільців Осип Назарук. «Грамота про федерацію», визнавав він, не була зрадою, «тому що Скоропадський долучив Москву до України, а не Україну до Москви».

Але що-небудь міняти тоді вже було надто пізно. 14 грудня 1918 року, внаслідок білоцерківського путчу, гетьман був повалений і наша країна, очолювана недолугими соціалістами й короткозорими дилетантами, закономірно занурилася в кривавий хаос.

P.S.
Уже через півроку проекти входження України до складу Росії на федеративних засадах командуванню Білої армії пропонував Головний отаман Симон Петлюра. Проте умови, в яких тоді перебував Петлюра, неможливо було порівняти з гетьманськими. Антанта, як і раніше, не визнавала УНР і з представниками Директорії говорити відмовлялася. Денікін же йти на будь-які переговори з «сепаратистом Петлюрою» не мав ані найменшого бажання. У результаті боротьба регулярними силами закінчилась для Української армії сумнозвісним трикутником смерті в грудні 1919 року.

Віктор Кляйнов

Be the first to comment on "Гетьман Скоропадський і федерація України з Росією: інший погляд"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*