Українці в Бразилії

бразильські українці

Історія українців Бразилії — тема мало розроблена, особливо це відчувається на тлі досліджень про українську імміграцію в Північній Америці. Праці про бразильських українців можна перерахувати на пальцях, хоча історія еміграції українців до Бразилії нараховує вже понад 100 років. У ті часи, коли наддніпрянські українці у великій кількості переселялися на малозаселені землі сходу Російської імперії, зi Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття емігрантський потік спрямувався на Американський континент — у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію та Аргентину. Українські прізвища Баделяк, Возняк, Добрий, Дорошенко, Семашко та інші зустрічаються в різних документах на території Південної Америки ще в XVІI–XVІII ст.

Першим документально зафіксованим українцем, який ступив саме на землю Бразилії, можна вважати Юрія Лисянського, котрий, як організатор і учасник морської експедиції навколо світу в 1803–1804 рр., перебував у цій південноамериканській країні, про що докладно описав у своєму щоденнику, який згодом був виданий двома мовами: українською та англійською. Але початок більш-менш масової еміграції українців до Бразилії припадає на кінець XIX ст., коли під час так званої «бразильської гарячки» (1895–1899) пароплавні компанії, відповідно до угоди з бразильським урядом, зобов’язались перевезти до країни тисячі іммігрантів.

У 1888 р., після скасування у Бразилії невільництва, виникла необхідність у робочій силі. Комусь з придворних бразильського імператора Педру ІІ спало на думку як можна порівняно дешево розвивати неосяжну країну, а саме — стимулювати імміграцію з Австро-Угорщини, в першу чергу серед українців та поляків. І тоді в Галичину полетіли тисячі вербувальних листів українською мовою (підписаних нібито особисто імператором Педру ІІ) із запрошенням переїхати на постійне місце проживання до Бразилії. Бідні люди, безземельні або малоземельні хлібороби, вірили таким обіцянкам, щиро вважаючи, що «імператор не може обдурити». Перших поселенців заманили в Бразилію обіцянками «райського життя» в країні, де течуть «молочні ріки», золоті злитки «валяються під кожною пальмою», а всю важку роботу виконують «ручні мавпи». Природно, що реальність була зовсім іншою.

Комічний випадок трапився у 1895 році, коли в місто-порт Паранагуа (штат Парана) одночасно прибули п’ять тисяч українців. Чоловіки в кожухах, у смушевих шапках, жінки в хустках і довгих спідницях здавалися бразильцям вихідцями з іншого, казкового світу. Тому про всяк випадок влада вирішила охрестити новоприбулих.
За той період агенти італійських пароплавних ліній привезли до Бразилії біля 15 тис. галичан. Уряд Бразилії був зацікавлений навіть оплачувати подорож й обіцяв забезпечувати робітників на місці харчами й одягом із метою збільшення кількості європейців серед населення країни та покращання її економічного становища. Переселенцям надавались у власність ділянки землі (25–50 і більше гектарів) із десятирічною відстрочкою за їх оплату. Проте досить часто виявлялося, що ці ділянки знаходяться у дрімучих пралісах.

Якщо ж українці йшли в найми, то плантатори за харчі й одяг вимагали такої високої плати, що робітник ніколи не міг стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з працівниками майже як з невільниками. Робітники бунтували та втікали, але за те їх карали. Були випадки, коли робітників замикали на ніч у давні невільничі в’язниці.
Проте у 1897–1907 рр. відбувся другий спалах першої хвилі масової еміграції. В ці роки до Бразилії з Галичини виїхало понад тисячу родин вже за власний кошт. Більшість іммігрантів кінця ХІХ ст. облаштувалась у районі м. Прудентополіс, а також у південно-східній частині штату Парана та в північних районах сусіднього штату Санта-Катаріна, заснувавши українські поселення Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона.

Українці намагались облаштувати своє життя, а також виховувати наступне покоління в шані й любові до України. Починаючи з 1897–1898 рр., вони почали організовувати українські школи в приватних хатах. У 1898 р. в м. Прудентополіс були засновані перші дві українські суботні школи.

Ще одне масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1908–1914 рр., причиною якого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з метою залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці між штатами Сан-Пауло та Ріо-Гранде-до-Сул. До Бразилії тоді також прибули групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині: в період 1892–1914 рр. іммігрувало 120 родин.

Голод, пошесті та вороже ставлення індіанців спричинили серед українських поселенців велику смертність, деякі навіть поверталися до України. За даними перепису, проведеного українськими священиками в 1913–1914 рр., українських іммігрантів у Бразилії на той час налічувалось 45 тис. осіб.

Одним із перших громадських об’єднань стало товариство «Просвіта», засноване в 1902 р. у м. Курітіба. Згодом його діяльність поширилась на інші українські поселення. При осередках «Просвіти» працювали хори, драматичні гуртки, бібліотеки. Товариство проіснувало в Бразилії до 1940 р.

На 20–30-і рр. ХХ ст. припадає поява дрібних приватних підприємств, братств і кооперативів, власники яких підкреслюють своє українське походження і відповідним чином називають свої заклади. У цей же період починається процес об’єднання українців за фаховою належністю. Продовжується розбудова українських шкіл для громад. В 1935 р. у м. Прудентополіс василіанами була відкрита постійна українська середня школа (Мала семінарія Св. Йосипа) з українською та португальською мовами навчання.

Третя хвиля імміграції українців відноситься до перших повоєнних років. Після Другої світової війни велика кількість колишніх захоплених Німеччиною остарбайтерів, військовополонених та політичних біженців прибула до штату Парана. Окрім Парани, українські емігранти цього періоду осіли у штаті Сан-Паулу, в столиці штату та м. Cао-Каетано-до-Сул. Усього в 1947–1951 рр. до Бразилії прибуло понад 7 тис. українців. Ця хвиля іммігрантів складалася з техніків та робітників, які були знайомі з багатьма найсучаснішими технологіями та матеріалами, також було чимало інтелігенції.
Нині більшість українців Парани — традиціоналісти і консерватори, які читають дві газети, одна з них — «Праця», має церковне напрямок, інша, «Хлібороб» — світська. Обидві газети двомовні, виходять українською та португальською мовами.

Дуже мало хто з української громади Бразилії бував в Україні, в основному через нестачу грошей. Більшість українців не дуже багаті — пенсії і зарплати в Бразилії не такі вже й високі (мінімальна зарплата 412 реалів або 3800 гривень). Наші земляки здебільшого живуть за рахунок роботи в сільському господарстві: вони вирощують кавуни, тютюн, кукурудзу, тримають корів і свиней, яких називають «пачук».

У промисловості зайнято біля 20% українців, переважно в лісопереробній галузі та на меблевих фабриках. Працюють вони також у торгівлі, різних приватних організаціях, муніципальних та державних установах. Деякі є власниками дрібних майстерень, крамниць, невеликих фабрик.

Серед бразильських політиків та урядовців національного рівня, які мають українське коріння, відзначаються: колишній губернатор штату Парана Жайме Лернер (нині генеральний секретар Міжнародного союзу архітекторів), екс-президент державної нафтогазової компанії «Петробраз» Феліпе Рейштул, засновник журналу «Маншете» Адолфо Блок.
У галузі культури та літератури українство Бразилії представлено творчістю відомої поетеси Олени Колодій (м. Курітіба), літератора Віри Вовк-Селянської (м. Ріо-де-Жанейро), яка отримала Державну премію України ім. Т. Шевченка за 2008 р.; дослідженнями істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Мігеля Вовка та Володимира Кульчицького.

Багато уваги бразильські українці приділяють збереженню в своєму середовищі української мови. З 1985 р. у м. Курітіба при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани діють практично єдині в Південній Америці курси української мови та літератури.

З 1991 р. українська мова як іноземна викладається в декількох державних школах м. Прудентополіс та в навчальних закладах у місцях компактного проживання українців.
У Бразилії створені всі необхідні умови для вивчення української мови та літератури. З 1985 р. в м. Куритіба, при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани, діють єдині в Південній Америці курси української мови та літератури.

Дієвим стимулом для заохочення вивчення української мови молодим поколінням бразильських українців може бути надання їм державних стипендій для навчання у вищих учбових закладах України, за умови укладення міжурядової угоди про взаємне визнання дипломів про вищу освіту.

Українські іммігранти докладають багато зусиль для збереження українських традицій, культурних особливостей фольклорного співу, танцю, писанкарства та вишивки. До сьогодні діють асоціації митців, ансамблі народного танцю, бандуристів тощо. У кулінарії збереглися такі страви, як борщ, вареники, голубці, солонина та ковбаси зі свинини.

У м. Курітіба є площа України з пам’ятником Т. Г. Шевченку та Український меморіал, які вважаються історико-культурною спадщиною муніципалітету. Пам’ятники Т. Г. Шевченку є також в містах Прудентополіс та Порто-Алегре.

Варто наголосити на тому, що українці в Бразилії належать до найстаріших етнічних груп. У переважній більшості вони селились, і дотепер компактно проживають, в південно-східній частині країни, яку іноді називають Бразильська Україна. Найбільш привабливим для переселенців штатом стала Парана, яка традиційно приймала слов’янських іммігрантів. Крім того, українська громада представлена в містах штатів Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Ріо-Грандедо-Сул, Мато-Гроссо, Гояз.
Роман Кухаренко

Be the first to comment on "Українці в Бразилії"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*