Українці в Аргентині

10451064_10204064987242772_1376995303211994838_n

Українці Аргентини перетнули сторічний рубіж з часу першого поселення і вважаються однією з найстаріших і найчисельніших громад світу.

На сьогодні в Аргентині, за різними підрахунками, проживає 250–300 тис. етнічних українців. Деякі дослідники вважають, що це не остаточна цифра і насправді їх майже 500 тис. Розбіжності полягають у тому, що аргентинська влада враховувала не національно-етнічну приналежність, а країну походження. Тому українців, котрі прибували з різних країн, записували австрійцями, поляками, чехами, росіянами.

Перші українські поселення в Аргентині

В еміграційному русі українців до Аргентини можна виокремити чотири періоди: перший – з 1897-го до 1914 р., другий – з 1922-го до 1939 р., третій – з 1946-го до 1951 р. і четвертий – з 1993 р. Українці, які прибули до Аргентини наприкінці ХІХ століття та до Першої світової війни, за своїм соціальним складом були, в основному, селянами, що й обумовило їх подальшу виробничу діяльність.

Перші роки проживання в Аргентині були нелегкими. Кожен мав право купити 50 га родючої, але вкритої лісом і чагарниками цілинної червоної землі за досить високу плату. Спершу треба було побудувати хоч невеличку хатину і підготувати землю під посів. Дошкуляли і незвичні кліматичні умови. До того ж часто йшли дощі. А ще доймали змії, епідемії і напади бандитів. Тим більше, першими поселенцями були найбідніші українці, часто неписьменні й ті, що не знали іспанської мови. Це затримувало їх адаптацію до аргентинського суспільства. А ще погіршилася економічна ситуація після 1916 р., коли Аргентина проголосила незалежність від колоніальної Іспанії. Довго тривали економічні і соціальні потрясіння. Найбідніші українці, так звані гаучо, наймалися на будівництво залізниць, у порти і до землевласників. Але наполегливим українським іммігрантам таки вдалося перебороти тимчасові труднощі й поступово з дикої місцевості вони зробили розвинутий сільськогосподарський регіон. Зараз там їхні нащадки вирощують пшеницю, чай, цитрусові, бавовну, сою, соняшник. У провінції Мендоса, де українці також поселялись компактною групою, вони займалися виноградарством, садівництвом, городництвом. Багато українських сімей у степових провінціях Аргентини займалися хліборобством. Досить велика група українців почала працювати на промислових підприємствах Буенос-Айреса і його передмість.

Церква завжди відігравала важливу роль у становленні українського громадського життя, збереженні самобутності українців. У 1912 р. митрополит А. Шептицький призначив в Аргентині єпископом УГКЦ І. Сенишина. Він заснував українську читальню в Азарі, соціальний клуб «Україна» в Апостолесі, а згодом і український сільськогосподарський кооператив у цьому ж місті. У 1922 р. згаданий кооператив був затверджений тодішнім президентом. Згодом І. Сенишин став мером Апостолеса. Тепер його ім’я носить одна з вулиць міста.

Поруч з УГКЦ розвивалася і православна церква. З Волині прибув ієромонах Тихон Гнатюк. Він заснував багато парафій, а також долучився до заснування школи українознавства.

Друга хвиля еміграції

Особливо великий потік емігрантів був під час другої хвилі, яка тривала з 1922-го по 1939 р. і складалася частково з інтелігенції – колишніх службовців та офіцерів УНР. Вони планували повернутися на Батьківщину у випадку зміни політичної ситуації. Поселялися переважно в містах, зокрема, в Буенос-Айресі. Ця хвиля стала вагомим рушієм в організації суспільного життя громади. З їх допомогою було створено багато нових організацій, шкіл, бібліотек, хат-читалень, мистецьких об’єднань. У 1924 р. було створено драмгурток «Молода громада», який у тому ж році отримав назву «Просвіта». З 1928 р. товариство почало видавати газету «Українське слово» (виходить дотепер).

З’явилися також молодіжні, професійні і релігійні організації. У цей же період було відкрито багато дрібних підприємств, ремісничих майстерень, торгівельних закладів, кредитівок, кооперативів і фірм. Але наприкінці 1930-х років активність української громади помітно спадає. Це було пов’язано із втратою контактів з Україною і розпорошеністю українців по різних провінціях.

Третя хвиля еміграції

Наступна, третя хвиля українців прибула в 1946–1950-х рр. Це були переважно в’язні таборів і біженці з Німеччини та Австрії. Серед них було багато дипломованих спеціалістів. Вони принесли нові ідеї і погляди, які не завжди відповідали поглядам попередньої хвилі еміграції. Поступово почали з’являтися нові організації, зокрема у 1947 р. було створено «Український клуб», Союз українок, у 1948 р. – «Пласт», Спілку української молоді, в 1950 р. – Братство українських січових стрільців, Братство колишніх вояків 1-ї дивізії УНА.

У 1947 р. відбувся перший Конгрес українців Аргентини, на якому було утворено Українську центральну репрезентацію (УЦР) – крайовий центр, який представляє інтереси українців. У 1950 р. розпочалася кооперативна діяльність при товаристві «Відродження». Згодом ще дві кредитівки з’явилися у Буенос-Айресі. Але цей рух невдовзі занепав через нестабільну економічну ситуацію в країні.

Ніколи українці Аргентини не були байдужими і до літературного життя. З самого початку переселення вони розповсюджували твори Т. Шевченка, І. Франка, М. Шашкевича, Л. Українки; проводили вечори, присвячені їх пам’яті. У 1950 р. видавництво «Перемога» видрукувало в Буенос-Айресі Шевченків «Кобзар». В 1953 р. аматорський Український театр ім. Т. Шевченка поставив «Тараса Бульбу», «Наталку Полтавку», «Сорочинський ярмарок» та «Запорожця за Дунаєм».

Серед аргентинських українців є художники, музиканти, архітектори. Зокрема, Альберт Лисий і родина Чумаченків – учасники міжнародних конкурсів; Віктор Гриненко – архітектор українського кафедрального собору в Буенос-Айресі. Здобули популярність твори художників В. Цимбала, М. Азовського, М. Неділка.

Четверта хвиля еміграції

Після розпаду СРСР Аргентина стала розглядати Східну Європу як джерело дешевої і, насамперед, кваліфікованої робочої сили. Починаючи з 1993 р., до Аргентини почали прибувати українські емігранти нової, четвертої хвилі. До січня 2004 р. еміграція з України здійснювалась за спеціальним спрощеним порядком, у відповідності до якого будь-який українець віком до 65 років, за умови подання відповідних документів і проходження співбесід зі співробітниками консульства Аргентини в Україні, міг отримати візу з правом працевлаштування терміном на один рік, яка, за наявності офіційного контракту на роботу, продовжувалася кожен рік безкоштовно. Через три роки перебування в Аргентині особа, маючи офіційний контракт на роботу, могла подати клопотання про постійне місце проживання, а згодом отримати громадянство, що відкривало шлях до легального переїзду до Канади, США і країн Західної Європи.

Згідно з даними Національного управління міграції Аргентини, протягом 1993–2003 рр. до країни прибуло близько 25 тис. українців. Переважна більшість новоприбулих українських громадян мала вищу та середню спеціальну освіту. Але, починаючи з 2002 р., відбулося помітне скорочення потоку українських емігрантів. Натомість кількість громадян України, які щороку залишали територію Аргентини (поверталися в Україну або емігрували до США, Канади, чи країн Західної Європи) постійно зростала. Це обумовлено, передусім, найбільшою в історії країни фінансово-економічною кризою 2001 р., внаслідок якої багато українських громадян втратили роботу і можливість забезпечувати себе фінансово, а також складнощами адаптації українців до місцевих умов.

Загалом з останньої хвилі імміграції в Аргентині успішно влаштувалися ті, хто приїхав років 15 років тому. Чимало з них повідкривали там ресторани, міні-готелі, або міні-фабрики з виробництва меблів.

Українці у Буенос-Айресі доглядають за літніми людьми та інвалідами, працюють на будівництві, торгують на ринку. Нашу робочу силу в Аргентині цінують за працелюбність, але платять набагато менше, ніж аргентинцям.

Сучасний стан українців в Аргентині

Українці переважно мешкають у столиці та провінції Буенос-Айрес (понад 100 тис. осіб), а також провінції Місiонес на півночі країни (близько 130 тис. осіб). Місцями щільного проживання є також провінції Чако (30 тис. осіб), Кордоба (15 тис. осіб), Мендоса (10 тис. осіб), Формоса (6 тис. осіб), Ріо-Неґро (3 тис. осіб) і Коррієнтес (3 тис. осіб). У провінціях Місьйонес і Чако українці становлять більшість сільського населення. Переважно вони займаються вирощуванням бавовнику, тютюну, чаю. Багато українців займаються хліборобством і невелика частина – скотарством.

Другою численною групою є індустріальні робітники, переважно високої кваліфікації. Зайняті вони на верстатобудівних, автомобілебудівних підприємствах, механічних та металургійних заводах, будівельних комбінатах, меблевих фабриках. Зростає серед українців і кількість спеціалістів: інженерів, лікарів, юристів, економістів, соціологів, філологів. Задіяні українці і у великому бізнесі. А це завод «Електропульсор» братів Драників, завод із виробництва пластмас «Дін-пласт» Олеськіва, текстильна фабрика Рудників у Буенос-Айресі.

Як і скрізь в українському світі, через старіння і вимирання старої генерації став занепадати український рух в Аргентині. До цього ще й призвели різні події: військова диктатура, відірваність від України, асиміляція. Третє і четверте покоління уже майже не знає української мови і мало цікавиться своєю історичною Батьківщиною.

Влітку 1995 р. в Національному конгресі створено Групу друзів України, до якої увійшли авторитетні політичні діячі Аргентини. З нагоди 100-літнього ювілею переселення українців до Аргентини було видано книжку «Українці в Аргентині».

В Аргентині є кілька пам’ятників Т. Шевченку, вулиця і площа його імені, а також вулиці Шашкевича і Франка. Одна з вулиць Буенос-Айреса названа на честь князя Володимира. Чимало вулиць і площ носять ім’я «Україна».

Роман Кухаренко

Be the first to comment on "Українці в Аргентині"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*