Брати Капранови: Сучасна держава — великою мірою явище інформаційне

images5

Віталій та Дмитро Капранови — відомі українські видавці, письменники, публіцисти, громадські діячі, барди. Незважаючи на свою зайнятість, вони люб’язно погодилися дати інтерв’ю нашому інтернет-порталу.

images3

– Колись прочитав, що близнюки можуть досягти у житті значних успіхів якщо вони працюватимуть разом як одна команда. Здається, що Ви є живим прикладом слушності цього твердження. Чи було у Вас колись різне бачення якихось речей, чи виникали незгоди, суперечки?

 
– «Одна команда» є сильною саме завдяки тому, що люди в ній можуть подивитися на питання з різних боків і мати про нього різні думки. А командою людей робить вміння знаходити згоду без конфліктів і на спільну користь. Власне, у нас так і є. Як і всі, ми маємо суперечки, незгоди і т. ін., але не сваримося через це і завжди доходимо згоди. Звісно, тут ми маємо досвід — адже разом з першого дня, тому нам легше. А проте відомо багато випадків, коли люди працювали разом і при цьому не були братами, ба навіть родичами.

 
– Під час пізньої перебудови, на початку 90-х років, якось одномоментно з’явилося чимало цікавих нонконформістських видань. Зміст та назви багатьох з них вже стерлися з пам’яті, але одне я добре запам’ятав. Це був досить скромний на вигляд самвидавівський журнальчик, який містив просто-таки феєричну фантастику разом з карколомними детективами. Виходив він друком у Москві та мав назву «Брати»… Це був Ваш перший проект?

 
– Це було дуже давно, у буремні дев’яності. Ми тоді жили в Москві і почали писати українською. Тоді в Україні не видавалося книжок, а в Росії не видавалося нічого українського. І ми приречені були до самвидаву. Журнал «Брати» мав цілих три номери, ми над ним працювали разом із старшим братом Сергієм, який виступав як художник. Це було весело і корисно для майбутніх літературних та видавничих справ. Але насправді нашим першим проектом був альманах «Тихий омут», який вийшов у 2-х примірниках, коли ми навчалися у сьомому чи восьмому класі. Він був надрукований на машинці, власноруч спалітурений, кольорові ілюстрації малював наш брат. Це був альманах родинної творчості, він і досі десь валяється.

 
– Свого часу такі непересічні твори, як «Мертві душі» Гоголя або «Кобзар» Шевченка мали величезний вплив на тогочасне суспільство: для когось вони були шоком, для когось одкровенням. Зараз же складається враження, що значення друкованого слова дедалі більше зводиться нанівець, до рівня інформаційних помиїв, які час від часу вхлюпуються на когось за командою олігарха-медіамагната. І якби зараз з’явився найгеніальніший твір (не лише у нас, але й у світі загалом), то його появи, скоріше за все, без відповідної реклами ніхто б не зауважив. Чи так це?

 
– Як видавці можемо погодитися, а як письменники — заперечити. Це дуже складний процес. Бо є багато книжок, які рекламують, але вони все одно залишаються непоміченими. Для письменника головне — потрапити в резонанс із громадським інтересом, тоді твір буде популярним. Може статися так, що цей резонанс настане не одразу, а за кілька років, або ж десятків років. Письменник завжди пише для майбутнього — адже від задуму до готової книжки минає кілька років, а значить ти маєш вгадати, про що думатимуть люди тоді. Іноді промахуєшся, іноді сильно випереджаєш. Ну а без гарного видавця весь цей процес не має перспективи — адже видавці спеціалізуються на донесенні книжки та інформації про книжку до потенційних читачів. Нас двоє, тому ми робимо і те, і те. Тобто і пишемо, і видаємо.

 
– Як Ви могли б охарактеризувати сучасний український літературний процес. У чому полягають його особливості порівняно з літературними процесами сусідніх країн?

 
– Нова українська література народилася не так давно — а саме у 1998-99 роках, нам випала честь приймати пологи  . Ми власне тоді й розпочали свою книжкову діяльність. Просто до цих років в Україні практично не видавалися книжки — з економічних причин. А у 1998 році відмінили ПДВ, гривня змінила купон і почався видавничий процес. Тоді і письменники прокинулися з летаргії — бо писати «в стіл» охочих небагато. А тут видавці почали полювати на нечисленних авторів, і за перо взялися нові люди. Тому зараз наша нова література має 16-18 років, вік, коли з підлітка переходять до молодої людини. Пубертатні проблеми (мат, секс, наркотики на кожній сторінці) ми пройшли зовсім нещодавно. Сьогодні дорослішаємо, починаємо розуміти, навіщо потрібна література, які задачі у письменника. Нарешті з’явилися професіонали, які пишуть на замовлення видавців — переважно це автори дитячі, але є й кілька дорослих, які заробляють пером. Літературний процес в Україні відрізняється тим, що ми доганяємо нормальні літератури і мусимо за рік проходити те, на що вони витратили десятиліття. Остання (дай Боже, остання) криза боляче вдарила по молодих — адже видавці не ризикують видавати маловідомих авторів за фінансової скрути, не хочуть ризикувати. Втім, криза на всі літературні процеси впливає однаково.

 
– Зараз доводиться багато чути про те, що молодь не читає та, крім комп’ютерних ігор, її нічого не цікавить. Тож як можна було б заохотити молодь до читання? І які, за Вашими спостереженнями, жанри літератури викликають інтерес у читачів різних вікових категорій?

 
– Ремствування щодо молоді, яка не читає, більше стосується молоді початку 2000-них. Сьогодні діти у порівнянні з тим поколінням читають у рази більше — і це просто тому, що з’явилися книжки. Діти 90-х та 2000-х виросли без книжок і тому просто не вміють їх читати, не мають такої потреби. Сьогодні їм по 30 років, вони виховують власних дітей, і для цих дітей книжки купують переважно бабусі з дідусями. Біда ринку в тому, що найактивніший економічно та соціально вік виріс без книжок і багато в чому диктує сучасну ситуацію. Що ж до заохочення дітей та молоді — є дуже прості рецепти, які не розуміє влада. Адже для того, що б дитина читала, вона має зустрічатися з книжкою. Тому якщо Міносвіти, наприклад, заборонить у школах будь-які подарунки учням окрім книжок (на Дні народження, на Новий рік, на Перший і Останній дзвоник тощо), це не буде коштувати жодної копійки державі, але забезпечить зустріч дитини з книжкою. Чому наші діти до Нового року отримують від держави цукерки? Чому не книжки? І у вишах те саме — де ви бачили нормальну університетську книгарню, і чи може вирости повноцінним фахівцем студент, який в очі не бачив книжки? І для того, щоб з’явилися такі книгарні, не потрібна чарівна паличка, а лише додача до умов ліцензування вишів разом із наявністю бібліотеки, також наявність книгарні.

 
– Не секрет, що зараз, маючи гроші, можна надрукувати будь-що або майже будь-що. Яке, на Вашу думку, наразі існує в Україні співвідношення письменників та графоманів?

 
– На лекціях, які ми читаємо майбутнім редакторам та філологам, ми ставимо стандартне запитання: чим, на вашу думку, відрізняється добра книжка від поганої? Отримуємо багато варіантів: красива, цікава, розумна і т.д. А насправді правильна відповідь: нічим. Для когось книжка про акваріумних рибок буде доброю, для когось Джойс буде поганим. Задача автора і видавця — виявити свою аудиторію і донести книжку до неї. Грубо кажучи, не намагатися продавати дамські романи професорам філософії. Тому якщо людина написала текст, видала його власним коштом і сама або за допомоги видавця знайшла свого читача — вона зробила свою справу. Навіть якщо наклад книжки складав 2 примірники. Не всі книжки мають мільйонну аудиторію. У 1918-му, здається, році в Києві був перепис населення і 10 тисяч людей у графі «фах» вказали «письменник». Якщо людина вважає себе письменником, значить так воно і є. А графоман — це просто лайка. Можна назвати людину дурнем, можна — аферистом, а можна — графоманом. Це просто ярлик.

 
– Наступне питання випливає з попереднього: наскільки зараз важко письменнику-початківцю, обмеженому у фінансах, публікувати свої твори? Чим він може привернути увагу видавців, окрім своїх непересічних текстів?

 
– Початківцям зараз найважче, адже в умовах кризи видавці не будуть вкладати грошей у нові імена, бо це ризик. Привернути увагу видавця — це означає переконати його в тому, що твоя книжка буде продаватися. Для цього годяться усі аргументи — активність у інтернеті, виграні конкурси, отримані премії, публічна активність, участь у літературних заходах. Насправді нічого нового. Якщо ви хочете продати себе видавцю, треба продавати. Ото і все.

 
– Як Ви зараз могли б охарактеризувати ситуацію на книжковому ринку України. Чи відбулися якісь позитивні зміни від часу повалення проросійського режиму Януковича?

 
– На жаль, за останній рік український ринок упав на 40%. Це наслідок економічного падіння і некомпетентності влади, яка не знає, як допомогти ринку. Виділяються якісь гроші, вони розкрадаються, і квит. А насправді треба просто перекривати кордон російським книжкам, тоді й українські видавці матимуть шанс. Постанова про ліцензування ввезення російських книжок підготовлена рік тому і досі блукає десь урядовими кабінетами. А ринок тим часом колапсує.

 
– Як, на Ваш погляд, мають складатися стосунки художньої літератури (або мистецтва загалом) та політики? Це має бути партнерство, підпорядкування або ігнорування, бо «політика — річ брудна»?

 
– Політика займається своєю справою, література — своєю. Політики є чудовими персонажами для книжок, ми їх використовуємо, як, наприклад у «Щоденнику моєї секретарки». Читачі із задоволенням довідуються, що відбувається на лаштунками. Художньо-політичні книжки — це взагалі окремий жанр, згадайте вікопомні шедеври «Юля» чи «Юра» про Тимошенко та Луценка відповідно. Художники використовують політиків як покупців — бо вони дарують один одному картини і скульптури, і як меценатів — бо це престижно. Літераторам, на жаль, перепадає мало — адже наші політики не вважають книжку престижним предметом, хіба що антикварну. Але політики мають прямий вплив на видавничий ринок, тобто теперішнє падіння цілком на їхньому сумлінні, а від видавничого ринку залежать письменники. І те, що політики не вважають книжку за цінність в результаті негативно впливає на літературу.

 
– Якось під час чату з читачами (на сайті «Главред») Ви зазначили: «Для розвитку української культури потрібно формувати і захищати власний інформаційний простір». Чи не могли б Ви розповісти про це більш докладно. Наприклад, які засоби для цього варто задіяти на сучасному етапі?

 
– Треба розуміти, що сучасна держава — це не територія, огороджена колючим дротом. Сучасна держава — великою мірою явище інформаційне. Як ви відрізните, що з Угорщини потрапили до Хорватії, якщо там немає кордону? Ви потрапляєте у інший інформаційний простір — вивіски, реклама, радіо, розмова на вулицях, меню в ресторанах і т. ін. І тут треба визнати, що інформаційний простір в Україні майже цілком є російським. До чого це призводить, ми вже знаємо. Сусіди з півночі вважають нас «русскім міром» і розпочинають війну. І виходить, що інфопростір вимагає захисту не меншого, ніж територія, а може, навіть і більшого. На жаль, ці прості істини не доходять до нашої влади через її тупість і невміння думати ні про що, окрім грошей. Питання не у способах захисту інформаційного простору, способи знайдуться — сьогодні одні, завтра інші. Питання у тому, що ніхто не збирається його захищати. А в результаті гинуть наші люди.

 
– Як відомо, є публіка україномовна, а є україночитаюча і не завжди це одне й те ж саме. Чи існує (з Вашого досвіду) якісь різниця у вподобаннях між україномовними та російськомовними читачами української книги? Яким чином можна було б розширити коло російськомовних громадян, які читають українською мовою?

 
– В Україні всі без винятку люди вивчають українську у школі. Тобто переважна більшість вміє читати українською. Тому нас абсолютно не обходить, якою мовою вони говорять між собою — кримськотатарською, гагаузькою чи караїмською. Для нас усе це — читачі. Читач приходить до книгарні і бачить книжку, яку хоче купити. Дуже рідко, коли він при цьому має вибір мови. Переважно до його рук потрапляє книжка російською і видана в Росії. Це факт. 90% ринку в Україні займають російські книжки. Все, на цьому питання можна закривати. Агітуй — не агітуй, популяризуй — не популяризуй, не допоможе. Громадянин у Львові купує книжки російською, хоч при цьому є націоналістом — бо на кожну українську книжку у нас 9 російських. Це окупація.

 
– Зараз дедалі більшої популярності набувають електронні книги. Чи становлять вони загрозу традиційному книжковому бізнесу чи, навпаки, відкривають нові можливості?

 
– В Україні електронних книжок практично не існує. І відповідно не існує ринку електронних книжок. Чому так — тема окремої розмови. Тому український читач не має вибору купити електронну чи паперову книжку. Його вибір — купити паперову, або безкоштовно закачати текст з файлообмінника. Треба віддати читачеві належне — він дуже часто обирає покупку. Але й качає безкоштовно, це факт. І навряд чи його можна за це картати, адже не в кожному райцентрі є книгарня, і не в кожній книгарні є книжки, які тобі потрібні. А ринку електронної книжки, повторимося, в Україні немає. До речі, люди у нас живуть не лише у райцентрах. 25 000 населених пунктів — і лише тисяча-дві точок, де можна купити книжки. Інтернет-книгарні тут поки не допоможуть — адже навіть зараз через інтернет замовляють не всі і навіть не більшість. Більшість людей не мають вибору між книжкою і пляшкою — бо пляшку можна купити будь-де, а книжку — ні. От ми і маємо результати такого вибору.

 
– Якось кілька разів дивився на одному з інтернет-сайтів відеоролик, де Ви бадьоро купалися у Дніпрі на Водохреща. Відчувається, що Ви регулярно займаєтесь фізичними вправами. Яке місце у Вашому житті займає спорт?

 
– Колись ми займалися греко-римською боротьбою, вона тоді звалася класичною. Були навіть кандидатами у майстри спорту. А те, що отримав у юності, залишається з тобою назавжди. Ми періодично вертаємося на килим, от зараз знову такий період. Важко, звісно, бо вже десять років більше ста грамів не піднімали. Але треба. Втім, це вже не спорт — це боротьба із собою. А взагалі спорт ми любимо, радіємо успіхам наших спортсменів. Оля Харлан, наша землячка з Миколаєва, надихнула нас на історію у «Кобзарі 2000», яка розповідає про фехтувальниць, любов та містику. Так що тут спорт і література взаємно корисні.

 
– І наостанок традиційне запитання: Ваші плани на майбутнє?

 
– Плани на майбутнє пов’язані з новим романом «Забудь-річка», який виходить у березні. Плануємо тур Україною на його підтримку. Плануємо записати нові пісні у стилі «кобза-реп». Плануємо написати книжку «Історія нашої церкви», таку, як «Мальована історія Незалежності». Плануємо зробити літсцену на «Країні мрій» у червні. Плануємо провести презентації книжки Віктора Суворова «Криголам», яку переклали і щойно видали у нашому «Зеленому псі». Плануємо спустити на воду свою яхту і нарешті провести вдалий сезон — бо щось останні два були не дуже. Плануємо взяти участь у озвучуванні фільму «Чорний козак» за казкою Сашка Лірника, у якому грали роль писаря та його совісті. Плануємо видати багато гарних книжок — якщо знайдемо гроші. Плануємо повернутися до активного спілкування з колегами, бо побоюємося, що за останні два роки вони забулися, як ми виглядаємо. Одним словом, плануємо…

Інтерв’ював Роман Кухаренко

Be the first to comment on "Брати Капранови: Сучасна держава — великою мірою явище інформаційне"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*