Стратегія оточення. Про американську політику щодо Росії та Китаю

Білоголовий орлан — один із символів СШАБілоголовий орлан — один із символів США

Нещодавно новий глава Пентагону Марк Еспер дав інтерв’ю Fox News, під час якого розповів про те, як Вашингтон оцінює загрозу з боку ворожих до Америки країн. За його словами, США повинні більше звертати уваги на зростаючу економічну та військову могутність Китаю у зв’язку із запланованим керівництвом цієї держави завершенням модернізації своїх збройних сил у 2035 році. Але найближчим часом, на його думку, основною проблемою стане Росія, яка прагне використовувати свій ядерний потенціал у політичних цілях. Про це свідчить нещодавня аварія на ядерному полігоні в Сєвєродвінську та подальша поведінка Москви. За словами міністра США, у Росії вже є ракети з ядерними боєголовками, спрямовані на цілі в Європі, і тому Збройні сили США запланували випробовування наземних ракетних установок Tomahawk на початку тижня, в той час, коли президенти Росії та Франції мріяли про Європу від Лісабона до Владивостока. Як заявив Еспер, метою цих випробувань було бажання надіслати Москві чіткий сигнал, що американці мають не лише технологію, а й необхідні ресурси та рішучість протистояти російській політиці. Здається, що недавній твіт Дональда Трампа, який писав, що в США є атомна ракетна технологія, технічно більш досконала, ніж російська, треба включити в арсенал сигналів, які Вашингтон надсилає Москві.

Марк Еспер

Марк Еспер

Повертаючись до перспектив зростання загрози для американського домінування, яку починає створювати Китай, слід зазначити, що не всі в США мають апокаліптичне бачення. Відомий демограф Ніколас Еберштадт щойно опублікував велику статтю в журналі Foreign Affairs, в якій доводить, що в 2040 році загроза з боку Китаю зменшиться. На його думку, це визначатиметься демографічними тенденціями, які є результатом жахливої ​​політики «одна родина — одна дитина», яка у Китаї здійснювалася у 1979-2015 роках. Щоб зрозуміти важливість цього чинника для перспектив розвитку Китаю, слід, на думку Еберштадта, відповісти на питання, якими були основні чинники китайського економічного дива протягом останніх десятиліть? З точки зору демографічних факторів, джерело дивовижного зростання Китаю очевидне — між 1975-м та 2010 роками чисельність працездатного населення Китаю подвоїлася, а саме населення країни не зростало такими темпами. Якщо взяти до уваги кількість робочих годин на одного працівника, то з відходом від комунізму та вступом в епоху «дикого капіталізму» цей показник динамічно зростав. Нова економічна політика лише розв’язала цей величезний потенціал зростання, пов’язаний із прагненнями відносно молодого китайського суспільства до кращого життя. Проте зараз, на думку Еберштадта, ця тенденція зазнає значної видозміни. Отже Китай вже втрачає свою робочу силу, і в наступні 15 років кількість робочих рук скоротиться на 100 мільйонів людей. Також відбудеться швидке старіння китайського суспільства — кількість людей старше 65 років в Китаї зросте з нинішніх 135 мільйонів до понад 325 мільйонів. Змінюватимуться соціальні уподобання і знизиться  ефективність роботи всього економічного організму. Деяких соціальних наслідків того, що може статися, неможливо передбачити.

За офіційними даними, так званий  рівень відтворення на сьогодні становить 1,6 дитини на статистичну китайську сім’ю. Деякі китайські експерти вважають, що це завищене значення та воно буде ближчим до рівня 1,4. Однак потрібно пам’ятати, що для того, щоб відбулася проста заміна поколінь, це співвідношення має бути не менше 2,1. Неможливо також передбачити, як на демографічну та, відповідно, на економічну перспективу Китаю вплине значна перевага чоловіків, які наразі мають значні проблеми у пошуку партнерок.

Китайські робітники

Китайські робітники

Демографічні перспективи Індії виглядають зовсім інакше, сьогодні вона стає найбажанішим союзником в Азії не лише для США, але також для таких країн, як Індонезія або Філіппіни, в яких, за оцінками американських демографів, через 15 років налічуватиметься 325 мільйонів мешканців.

У цьому контексті демографічні перспективи Росії дуже скромні. Офіційні дані та оцінки, які багато хто ставить під сумнів, говорять про те, що в 2040 році за найбільш оптимістичним сценарієм Росію населятимуть приблизно стільки ж людей, скільки сьогодні. Але сам вихідний пункт сумнівний, оскільки незалежні російські аналітики вважають, що влада у десять разів занижує інформацію про еміграцію молоді з країни. Неважко уявити, як це може вплинути на російську демографію у наступні два десятиліття.

Повертаючись до стратегічних міркувань, варто зазначити, що оцінки Марка Еспера були підтверджені Робертом П. Ешлі-молодшим, керівником військової розвідки США, який нещодавно виступив в Інституті Аспена та заявив, що в 2035 році Китай буде головним стратегічним супротивником США, якщо взяти до уваги економічний потенціал та глобальні амбіції. Але зараз саме так слід розглядати Росію, головним чином з огляду на її ядерний потенціал.

Іншими словами, стримування Росії — одна з найважливіших стратегічних цілей американської зовнішньої політики — повинна дати бажаний ефект, з точки зору Вашингтона, до умовного 2035 року, тобто протягом наступних 15 років. Цікаво, що подібні стратегічні тези формулюють такі російські мислителі, як Сєргєй Караганов — один із «батьків-засновників» школи державників, що домінує у російському зовнішньополітичному мисленні. На його думку, Росія повинна протягом наступних 5 років прагнути якнайбільшого ослаблення атлантичної осі та встановити постійний зв’язок між своїми стратегічними інтересами та інтересами деяких західних країн (перш за все Франції та Німеччини), щоб компенсувати зростання диспропорції в потенціалах між нею та Китаєм, що, очевидно, зведе Москву до ролі недієздатного молодшого брата. Тільки об’єднаний потенціал Росії та європейських країн, разом із тісною співпрацею з Пекіном, дозволить урівноважити Китай, з одного боку, та «протистояти» США — з іншого. Незалежно від пропагандистських гасел, ніхто з російської еліти сьогодні не сумнівається, що самотня або, іншими словами, суверенна Росія не має шансів конкурувати з Китаєм чи США і рано чи пізно стане васалом однієї з цих держав. Найбільш дохідливо це пояснив декан економічного факультету Московського університету Алєксандр Аузан. В одному з інтерв’ю для преси він безпосередньо звернувся до «тих, хто розмірковує про позиціонування Росії у світі» та запропонував подумати над наступною інформацією. На даний час, за його словами, Росія, згідно з паритетом купівельної спроможності, має ВВП на рівні 3% світового. Кілька років тому він становив 4%, але рецесія, яка вразила країну після 2008 року і повільний темп зростання, зменшили цю частку. СССР, нагадує Аузан, мав 10% світового ВВП, а разом з так званим соціалістичним блоком, до 20%. Наразі Росія перебуває в умовах геополітичного та геоекономічного протистояння із країнами, які контролюють 50% світового ВВП. СССР, маючи значно більший потенціал, в остаточному рахунку програв це суперництво. Тоді якою ж буде доля Росії, особливо в ситуації, коли частка країни у світовому ВВП знизиться до 2,5%? Так риторично закінчив свою промову російський економіст.

Алєксандр Аузан

Алєксандр Аузан

Повертаючись до геополітичних питань, варто звернути увагу на нещодавно завершений візит заступника голови Державного департаменту США Девіда Хейла у столиці двох країн Центральної Азії — Узбекистану та Казахстану. Офіційно його метою були переговори про економічне співробітництво та більшу участь Ташкента в Афганістані, проте в Росії ця подорож трактується як явне підвищення інтересу США до регіону. В економічному плані йдеться про казахстанську нафту та природний газ. Питання набуває ще більшого значення, якщо взяти до уваги те, що казахи нещодавно заявили про намір значно збільшити видобуток «чорного золота» у нафтовому родовищі Кашган, а існуюча інфраструктура передачі, що з’єднує країну з Російською Федерацією, є недостатньою. Тому у Вашингтоні знову згадали про можливість будівництва газопроводу та нафтопроводу через Каспійське море до Азербайджану та далі до Туреччини.

Що стосується відносин США з Узбекистаном, то вони останнім часом переживають справжній ренесанс. Після візиту президента Узбекистану до Білого дому у травні 2018 року, під час якого був підписаний перший в історії 5-річний план військового співробітництва, ще у листопаді 2018 року відбувся візит американської військової місії до Ташкента. У січні 2019 року узбецькі війська спецназу взяли участь у навчанні на одній з баз Збройних сил США в Міссісіпі, а в липні глава Пентагону прийняв у Вашингтоні міністра оборони Узбекистану Боходіра Курбанова. У росіян викликає тривогу думка про те, що американці захочуть повернутися на базу в Карші-Ханабаді, яку вони використовували під час операції в Афганістані в 2001-2005 роках.

І нарешті слід згадати про Монголію, в якій голова Пентагону Еспер був нещодавно з офіційним візитом, а президент цієї країни, колишній борець і підприємець, який переміг на виборах на хвилі зростання антикитайських настроїв, був прийнятий у Білому домі. Ентоні Б. Кім, аналітик впливового консервативного аналітичного центру The Heritage Foundation, напередодні візиту президента Монголії Халтмаагійна Баттулги до Білого дому написав, що «Монголія — ​​стратегічний партнер США в індо-тихоокеанському регіоні. Політики повинні оцінити унікальну важливість Монголії для посилення присутності США в регіоні». Інші коментатори нагадали, що Монголія — ​​одна з 9 країн-партнерів НАТО в Азії, які зазвичай підтримують резолюції США, подані до ООН, і союзник, чиї війська беруть участь у багатьох миротворчих місіях, наприклад в Іракові та Афганістані. 200 монгольських солдатів досі залишаються в останній з країн. Спеціальна декларація про стратегічне партнерство між Монголією та США, підготовлена ​​Державним департаментом, містила положення про «загальні цінності» та компліменти країні, яка, межуючи з двома авторитарними та агресивними державами — Китаєм та Росією, виявилася здатною зберегти незалежність у своїй зовнішній політиці, а у внутрішній політиці залишатися демократичною державою, яка поважає громадянські свободи. Російські експерти також звернули увагу на заяви, виголошені Еспером під час його недавнього візиту в Улан-Батор, а саме, що обидві країни мають намір «підняти військове співробітництво» на більш високий рівень.

Монголія

Монголія

Польща, Румунія, Україна, Узбекистан, Казахстан, можливо Монголія, Афганістан, Японія та Південна Корея, — це країни, де США вже мають свої військові бази або найближчим часом можуть мати. На півночі розташована  Канада, яка має спільну політику із США щодо захисту арктичних кордонів. Кілька тижнів тому Оттава оголосила про плани витратити понад 12 мільярдів доларів на програму модернізації свого військово-морського флоту. У цьому контексті останні заяви Дональда Трампа про бажання викупити у Данії Ґренландію, яку огинає Північний морський шлях, не є настільки недоречними, як це хотіла б представити ліберальна преса. Схоже, що стратегія оточення вже запущена.

Олег Коденчук

Be the first to comment on "Стратегія оточення. Про американську політику щодо Росії та Китаю"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*