Про що забув сказати президент у своєму виступі

53368748EFBFB

Цьогоріч Україна відзначає двадцять четверту річницю від часу проголошення незалежності після розвалу імперії зла, якою був СССР. Нинішні політики полюбляють наголошувати на тому, що наша держава зараз переживає найважчі часи за увесь період свого самостійного життя. Як відомо кожна з проблем має свою першопричину. Якщо узагальнити таку причину всіх українських проблем, які були та які є нині, то вона полягає в тому, що до влади у нас приходять ті особи, яких там не мало б бути за визначенням. На жаль, принцип «обіцянка-цацянка — дурному радість», який кримінально-олігархічні клани використовують під час виборчих кампаній, поки ще спрацьовує, хоча вже починає давати збої і це дуже обнадіює. Наприклад, гречка, яка була так щедро «засіяна» паном Корбаном на нещодавніх довиборах у Чернігові, зовсім не дала того «врожаю» голосів, на який сподівалися «сіячі».

Зараз нашому суспільству необхідно навчитися суворо питати з політиків за їхні невиконані передвиборчі обіцянки. Якщо було обіцяно мир на Донбасі за три дні, то не треба соромитися запитати, де цей мир, якщо обіцяний термін давно минув? Якщо, зважаючи на принцип розподілу влади та підприємницької діяльності, мільярдний бізнес повинен бути проданий, то треба з’ясувати, чому і дотепер він належить своєму старому власнику? А де розслідування справ щодо розстрілу мирних людей на Майдані? Де обіцяний безвізовий режим з ЄС? І скільки ще можна нарахувати таких «де»?

24 серпня президент Порошенко виголосив промову, в якій окреслив своє бачення тих викликів, з якими за останній час зіштовхнулася Україна. Хотілося б прокоментувати деякі його тези.

Щодо того, що Росія не досягла мети. Завдяки зусиллям армії, добровольців та волонтерів Росія дійсно не досягла мети загарбати ще принаймні 8 областей. Проте Путін без повномасштабного вторгнення «завдяки» українській владі, насправді, успішно досягає усіх чотирьох цілей, які ставив перед собою стосовно України.

1. Путін вимагав конституційно закріпити федералізацію. Зараз під гаслом децентралізації буде зруйновано єдність української держави, знищено основу державності — українське село, приведено до влади, через відсутність десепаратизації, проросійських колаборантів в органи місцевого самоврядування в більшості областей України.

2. Путін категорично вимагав закріплення офіційного статусу російської мови. Русифікація часів Порошенка (різними способами) уже переплюнула і попередній режим. Більшість представників уряду нахабно послуговується виключно мовою окупанта. Ба більше, окупаційномовні радники тепер на усіх українців, які відстоюють збереження національної ідентичності накинули принизливий ярлик «вишеватники». Дискримінаційний закон Ківалова-Коліснічєнка повернув російську мову в рекламу, триває знищення українських шкіл шляхом оптимізації та русифікації. Агресивна українофобія та інформаційна окупація мають вільне поле для подальшої денаціоналізації України. Армія замість підняття національного патріотизму стала ще одним джерелом русифікації.

3. Путін хотів знищити зовнішньополітичну суб’єктність України. Попри реляції про європейський вибір і орієнтацію на стандарти НАТО, наявність проросійського анклаву та конфлікту на території України унеможливлює практичну євроінтеграцію.

Ключові зовнішньополітичні та й внутрішні рішення ухвалюються під неприхованим диктатом зовнішніх центрів. Україну примушують ухвалити Конституцію, продиктовану під очевидним зовнішнім тиском. Бездумні фінансові запозичення кидають країну в довгострокову економічну кабалу.

Нація, яка під час революції була владою і сувереном на своїй землі, штучно заганяється у ярмо політичних, юридичних і фінансових зобов’язань.

4. Путін мав на меті закріпити наявність військових баз та ідеологічних блокпостів у вигляді диверсійно-розвідувальної діяльності УПЦ МП. Наразі ми чуємо про якийсь спільний військовий центр у Донецьку, але жодного рішення ВРУ про допуск на територію України російського контингенту чи військових радників не було. Тому завдання щодо легалізації російських військових баз практично виконане і лише потребує юридичного закріплення. А заміни статусу УПЦ МП на закордонну РПЦ в Україні так і не відбулася.

Щодо звільнення частини Донбасу. Дійсно, завдяки героїзму українських військових, добровольців і волонтерів ворог не зміг просунутися далі вглиб української території, а частина раніше окупованої території була звільнена (Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, Северодонецьк).

Проте з початком дії так званих «Мінських угод» Україна завдяки політиці президента Порошенка втратила частину контрольованої території: Дебальцево, Вуглегорськ та територію на схід від Маріуполя.

Що стосується твердження про те, що ворог не відмовився від ідеї прямого вторгнення вглиб України, а російське збройне угрупування поблизу нашого кордону на Сході складає більше 50 тисяч осіб та 40 тисяч на окупованих територіях.

Це є не більше, ніж звичайне залякування українців та кшталт того, яке відбувалося, коли центральні телеканали показували парад полонених та знущання над українськими військовослужбовцями в Донецьку з одночасним врученням повісток всім мешканцям сіл чоловічої статі. Мета такого залякування — змусити українців прийняти «мирний план» Порошенка: досягнення миру будь-якою ціною, у тому числі здачею національних інтересів.

Це робиться напередодні позачергового засідання ВРУ 31 серпня, на якому мають ухвалити в першому читання зміни до Конституції, які передбачають «особливий статус Донбасу», який фактично зафіксує вимоги Путіна: амністію вбивцям, необмежене самоврядування ватажкам терористів, регіональну російську мову.

Щодо того, що планам Путіна «підігрує дехто з українського політикуму» (прагнення зірвати ухвалення змін до Конституції, або поховати Мінські угоди, включно з вимогою їхньої денонсації).

Очевидно, маються на увазі націоналісти, які мають чітку позицію щодо змін до Конституції стосовно особливого статусу Донбасу та щодо виконання Мінських угод. Насамперед слід визнати, то «Мінський формат» не працює, а отже не є панацеєю вирішення конфлікту на Донбасі. Більше того, від Мінських домовленостей, які не виконує ані Росія, ані бойовики, виграли лише бойовики, які після змін до Конституції отримають особливий статус Донбасу, право обиратися до місцевих рад, призначати міліцію, суддів та прокурорів, узаконити статус російської мови.

Змінами до Конституції російським окупантам та їх посібникам-терористам гарантується амністія: узаконюється режим «сприяння» для російської мови і знищення української мови; надається імунітет депутатам, «обраним» під контролем терористів; терористи призначатимуть керівників органів прокуратури і судів, а самі стануть «народною міліцією», підпорядкованою виключно місцевій владі, яка дуже ймовірно, що буде обрана з колишніх ватажків загонів бойовиків; Україна має забезпечити прямі зовнішні відносини Донбасу з регіонами Росії. По-суті, визнається сам факт відсутності фактичного кордону з Росією. А найцинічніше — це те, що ми з вами за це все маємо платити, не вимагаючи від них жодних податків.

Щодо консолідації політичних сил. Очевидно, президент мав на увазі об’єднання його політичної сили з «УДАРом» та спільний похід на місцеві вибори з «Народним фронтом».

Об’єднання політичних сил може відбуватися лише на підставі спільних ідеологічних засад. Партії коаліції лише використовують українських прапор як символ. Проте не мають ідеологій, як таких, а створені як політичні проекти для задоволення потреб певних олігархічних груп.

Щодо безальтернативності Мінських домовленостей. «Мінський формат» не працює, а отже не є панацеєю вирішення конфлікту на Донбасі. Більше того, від Мінських домовленостей, які не виконує ані Росія, ані бойовики, виграли лише бойовики, які після змін до Конституції отримають особливий статус Донбасу, право обиратися до місцевих рад, призначати міліцію, суддів та прокурорів, узаконити статус російської мови. Мінські домовленості — це план Путіна ще й тому, що переговорником на них виступає його кум — Віктор Медведчук.

Крім того, з моменту підписання Мінських угод Україна втратила частину контрольованої території: Дебальцево, Вуглегорськ та територію на схід від Маріуполя.

Щодо відновлення економічного зростання. Підстав для економічного зростання в Україні поки немає. Навіть не розпочато структурні реформи в галузях економіки, не проведено деолігархізацію, демонополізацію, повернення капіталів з офшорів.

Щодо індексації зарплат та пенсій. Індексації зарплат та пенсій в бюджеті поточного року не закладено. Для того ж, щоб вишукати кошти на індексацію, необхідно скоротити інші бюджетні статті. А скорочувати вже немає чого.

Сподіватися на перевиконання дохідної частини бюджету не доводиться: найбільше за всю історію незалежності падіння ВВП точно не сприятиме збільшенню податкових надходжень. Точніше, збільшити надходження до бюджетів в таких умовах можна лише завдяки інфляції.

Так що теза президента про індексацію зарплат та пенсій поки що виглядає як голий популізм.

Щодо прискорення реформ в правоохоронних органах. Реформа МВС та прокуратури має початися зі звільнення Авакова та Шокіна. Нагадаємо, що за час обіймання посади міністра внутрішніх справ України Аваков не досягнув жодних результатів у розслідуванні злочинів проти учасників Революції гідності 2013-2014 років. Ба більше, за даними Звіту Міжнародної експертної групи Ради Європи щодо розслідування подій на Майдані, оприлюдненого 31 березня цього року, МВС прямо перешкоджало переслідуванню головних підозрюваних у справі про розстріл громадян на Інститутській.

Ситуативно використовуючи тему боротьби з корупцією в політичних цілях, міністр Аваков прямо саботував розслідування фактів багатомільярдних корупційних оборудок у діяльності чинного уряду Яценюка, оприлюднених головою Державної фінансової інспекції Миколою Гордієнком.

Через бездіяльність генпрокурора Шокіна Сергію Клюєву вдалося уникнути кримінальної відповідальності та втекти з країни.

Щодо можливого ухвалення ВРУ конституційних змін в частині децентралізації. Нагадаємо, що ж це за децентралізація, яка пропонується в змінах до Конституції.

Уряд за поданням глави держави призначає префектів — виконавчу владу в районах і областях, але звільняє їх президент. Жодного контролю над префектом з боку громади проект не передбачає. Запитання: а кого ж буде слухатись префект, чиї вказівки буде виконувати?

Префект одержує право зупиняти дію актів місцевого самоврядування, якщо вони, на його думку, не відповідають Конституції чи законам України. Тобто фактично префект підміняє собою судову гілку влади, призупиняючи рішення громади. У такий спосіб можна на власний розсуд призупинити і рішення про місцевий бюджет, і про соціально-економічний розвиток, можна взагалі саботувати всі незручні, з точки зору префекта, рішення і роками їх розглядати в судах, «призупиняючи» життєдіяльність територій, не даючи змоги здійснювати соціальні виплати, виплачувати зарплати тощо. По суті, префект — це той самий голова місцевої адміністрації, але з суттєво збільшеними повноваженнями.

Натомість націоналісти пропонують , що будь-які зміни до Конституції в частині місцевого самоврядування мають полягати у розширенні реальних повноважень громад. Справжньою виконавчою владою мають бути виконкоми місцевих рад. Громада має обирати місцевих суддів і відкликати їх. Так само громада має дістати повноваження відкликати депутатів і чиновників.

Щодо «чесних місцевих виборів восени». Технологія «чесних виборів» вже опрацьована командою президента на позачергових виборах до ВРУ у 205-му окрузі в Чернігові.

Основним інструментом фальсифікацій місцевих виборів для влади, очевидно, стане стимулювання заниження явки виборців та грошовий підкуп з використанням так званих «соціальних угод кандидата з виборцем».

Слід зазначити, що судами вже фактично легалізовано процедуру підкупу, а саме: ухвалено судові рішення щодо відсутності фактів підкупів на виборах в Чернігові.

Загалом з такими підходами шанси у П. Порошенка на перемогу у наступних президентських виборах виглядають дедалі ефемернішими. Не треба бути політологом, щоб зрозуміти, що наступним каменем спотикання для президента стануть зміни до Конституції, які він прагне запровадити під тиском Оланда-Меркель-Путіна, про що йшлося вище.

Нещодавно відомі громадські діячі й політики закликали українців бути готовими до опору Порошенку. Вони застерігають владу від поспішних змін до Конституції, які можуть наробити непоправної біди.

Звернення, адресоване президентові і Верховній Раді, підписали Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Володимир Василенко, Ігор Юхновський, В’ячеслав Брюховецький, Левко Лук’яненко, Володимир Огризко, Богдан Яременко, Олег Рибачук та інші. Вони, зокрема, виступають проти затвердження пункту 18 Перехідних положень, яким визначено особливості місцевого самоврядування у деяких районах Донецької та Луганської областей.

Л. Лук’яненко: «Не можна змінювати Конституцію, грубо і прямо порушуючи її. Ч. 2 ст. 157 Конституції забороняє вносити зміни до її тексту в період війни чи надзвичайного стану. Нині маємо саме такий стан. Однак наш президент гвалтує Верховну Раду і змушує депутатів іти на грубе порушення Основного Закону. Це абсурд!».

В. Огризко: «На нашу думку, внесення змін до Конституції під зовнішнім тиском завдасть Україні надзвичайно великої шкоди. Можу навести схожий приклад. Свого часу нам також говорили: «Хай у Перехідних положеннях буде пункт, яким ми дозволимо перебування на території України російської військової бази Чорноморського флоту». І от ми маємо наслідки, про які я не раз попереджав ще багато років тому: російський Чорноморський флот у Криму став окупантом і здійснив анексію півострова. Це для нас має стати уроком: гратися з Конституцією не можна. Бо це надзвичайно небезпечна річ. Кожна крапка і кожна кома в Основному Законі мають дуже серйозне значення».

Тарас Осадчий

Be the first to comment on "Про що забув сказати президент у своєму виступі"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*