Латинська Америка в геополітичних реаліях сучасного світу

images1

images

Геополітичний статус країн Латинської Америки визначається їх здатністю грати самостійну роль у світовій політиці і впливати на прийняття рішень щодо регіональних і глобальних питань. За останні роки Латинська Америка перетворилася в регіон світу, який найшвидше розвивається. Вона має в своєму розпорядженні 20% світових природних ресурсів, в тому числі нафту та газ, величезні запаси прісної води, великі площі й сприятливі умови для виробництва сільськогосподарської продукції. Латинська Америка — це місткий і перспективний ринок з більш ніж півмільярдним населенням, об’ємом зовнішньої торгівлі понад 600 млрд дол. Сумарний ВВП регіону становить близько двох трлн дол.

 
Географія

 
Латинська Америка включає країни, розташовані в південній частині Північної Америки на південь від річки Ріо-Браво-дель-Норте, а також Центральну і Південну Америку, з населенням в сукупності понад 500 млн осіб. Більшість латиноамериканських країн — колишні колонії Іспанії. Найбільша як за чисельністю, так і за територією країна Бразилія — колишня колонія Португалії. Частина країн, головним чином в Карибському басейні, в минулому були колоніями Великої Британії, Нідерландів та Франції.

 
Культура

 
Культурну своєрідність латиноамериканської цивілізації незмінно підкреслювали і відстоювали усі відомі письменники і поети цього континенту — Х.Л. Борхес, Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркес, X. Кортасар, X. Лорка, однак геополітики не настільки одностайні в цьому питанні. Якщо європейці схильні погодитися з соціокультурною відмінністю Латинської Америки від Заходу, то американці дедалі частіше бачать в Латинській Америці продовження західної цивілізації. Так, С. Хантінгтон пропонує розглядати латиноамериканську цивілізацію як субцивілізацію всередині західного світу, хоча цілком допускає, що це окрема цивілізація, близько пов’язана із Заходом. Насправді ж латиноамериканська культура значно відрізняється від західної в першу чергу яскраво вираженим клановим характером, колективістською домінантою і авторитарно-патріархальними відносинами між людьми.

 
Етнічні та мовні особливості

 
Для правильного розуміння реалій регіону слід врахувати той факт, що латиноамериканська етнокультурна система являє собою сплав етносів, рас, культур, переважно іспанців та португальців, з одного боку, і автохтонних народів, з іншого. Проте крім вихідців з Піренейського півострова, до Латинської Америки емігрувало чимало інших європейців. Мабуть кожна європейська нація має у Латинській Америці своїх представників: французи та бельгійці, німці та швейцарці, італійці та іспанці, поляки і серби, шведи та данці, чехи і болгари й звичайно українці знайшли тут, за океаном, свою нову батьківщину. Певну роль зіграли також африканці, привезені туди за часів работоргівлі. Більшість населення Латинської Америки складають метиси, в яких змішалася кров європейців, індіанців і мулатів — нащадків європейців і африканців. Частина населення — це представники корінних народів, предки яких населяли Латинську Америку в доколумбову епоху. В останні роки корінне населення стає дедалі активнішим і впливовим, особливо в Болівії та Еквадорі.

 

У багатьох країнах державною мовою є іспанська, в Бразилії — португальська, на Гаїті — французька, на Багамах, Барбадосі, в Гайані, на Тринідаді і Тобаго, Ямайці — англійська, в Сурінамі — голландська. Понад 10% жителів Латинської Америки говорять різними індіанськими мовами і говірками. Від латинської основи романських мов, якими спілкується більшість населення регіону, походить і сама назва — Латинська Америка. Її часто називають континентом «принців і жебраків», соціологи відзначають, що там практично немає середнього класу, населення традиційно ділиться на багатих і бідних, одні живуть в розкішних особняках, інші — в жебрацьких халупах. У політиці і бізнесі домінують нащадки креолів, тобто європейців; значний вплив католицької церкви. Сучасні дослідники вважають, що сьогодні можна говорити про особливу латиноамериканську соціокультурну спільність, де процес формування власної культури, менталітету, ціннісно-нормативної системи входить в завершальну стадію.

 
Економіка та політика

 
Якщо XIX ст. в історії Латинської Америки геополітики називають «європейським століттям», маючи на увазі значний вплив в той період не тільки Іспанії, але також Франції, Німеччини та Великої Британії, то минуле століття стало епохою американської експансії в цьому регіоні. Експерти наводять такі цифри: у 1913 р. на частку європейських країн в Латинській Америці доводилося 68,2% (5,8 млрд дол. США) всіх зарубіжних інвестицій, на частку США — 20% (1,7 млрд дол.). Друга світова війна звела контакти між Європою і Латинською Америкою до мінімуму і, як наслідок, призвела до втрати європейцями колишніх позицій в регіоні. Наприкінці XX ст. частка Латинської Америки в експорті ЄС склала 13%, тоді як частка латиноамериканських країн в експорті США досягла 52,5%.

 
З середини минулого століття регіон стає однією з арен протиборства двох наддержав — Сполучених Штатів і Совєтського Союзу, причому в самому центрі глобального протистояння виявилася Куба. Зникнення СССР послабило ліву частину латиноамериканського політичного спектра і посилило партії неоліберального спрямування. Запущені ними реформи забезпечили на першому етапі макроекономічну стабілізацію і певне економічне зростання. Але в другій половині 1990-х рр. неоліберальна хвиля почала захлинатися і в суспільстві знову посилилися лівацькі настрої. На рубежі 2000-х у руслі цього тренда до влади прийшли: у Венесуелі — Уго Чавес в грудні 1998 р., в Бразилії — Луїс Інасіо Лула да Сілва в жовтні 2002 р., в Аргентині — Нестор Кіршнер в травні 2003 р., в Уругваї — Широкий лівий фронт на чолі з Табарс Васкес в жовтні 2003 р., в Болівії — індіанець Ево Моралес в грудні 2005 р., в Чилі — кандидат від Соціалістичної партії Мішель Бачелет (перша жінка-президент в історії цієї країни); в Коста-Ріці — в березні 2006 р. соціал-демократ, лауреат Нобелівської премії миру Оскар Аріас; в Нікарагуа — Даніель Ортега в листопаді 2006 р. та ін.

 
Серед лівих режимів фахівці виділяють два типи: соціально-демократичний (Чилі, Бразилія, Аргентина, Уругвай) і радикальний (Венесуела, Болівія, Еквадор, Нікарагуа).

 
Для радикальних лівих режимів характерний відвертий антиамериканізм. Харизматичний керівник Венесуели Уго Чавес оголосив метою створеного ним режиму будівництво в Венесуелі «соціалізму XXI століття». Слідом за Чавесом про подібні плани заявили лідери Нікарагуа, Еквадору та Болівії.

 
У руслі цієї політики Чавес націоналізував нафтову промисловість, а президент Болівії Е. Моралес — газову галузь, проте, як і слід було очікувати, комуністичні експерименти призвели лише до руйнування економік цих країн та подальшого зубожіння «трудового народу».

 
Сьогодні європейські політики з тривогою відзначають, що в Латинській Америці до влади прийшло нове покоління політиків, яке вже не має нічого спільного з цінностями, ментальністю і політичної педантичністю Європи. Зокрема, план мирного врегулювання в Колумбії був розроблений латиноамериканцями за допомогою США без будь-яких консультацій з Європою, і це серйозно зачепило самолюбство європейців.

 
Справа в тому, що останніми роками США стали досить високо цінувати позитивні відносини з Латинською Америкою як в економічному, так і в політичному плані. Якщо в першій половині XX ст. переважав відвертий політичний тиск і навіть військові інтервенції США в регіоні (в Мексиці, на Гаїті, в Домініканській Республіці), то сьогодні переважає більш м’який геоекономічний тиск під демократичними гаслами гуманітарної допомоги і розвитку партнерських відносин. Прагнення американців спрямовані на те, щоб латиноамериканські політичні та економічні структури набували все більшої схожості з Заходом і були повністю підконтрольні. Вступ латиноамериканських країн в НАФТА (Північноамериканська угода про вільну торгівлю) багато в чому спрямований на те, щоб створити противагу розширенню внутрішніх латиноамериканських торгово-економічних союзів.

 
Необхідно підкреслити, що в Латинській Америці традиційно армія і військові відіграють значну роль у політичному житті. В Аргентині, Бразилії, Чилі, Уругваї, Парагваї періодично відбувалися військові перевороти, в 1970-х рр. там були зміщені цивільні уряду і досить довго існували військові диктатури. Військові склали владу порівняно недавно: в 1983 р. — в Аргентині, в 1985 р. — в Бразилії та Уругваї, в 1990 р. — в Чилі. Разом з тим, добровільно відмовившись від влади, військові зберегли за собою посади в кабінетах міністрів, на державній службі, продовжуючи контролювати внутрішню і зовнішню політику.

 
Таким чином, незважаючи на розширення громадянських свобод, соціальний плюралізм, конкурентні вибори, участь мас в політиці, в цих країнах в політичному житті продовжують домінувати старі еліти. Вибрані президенти недостатньо контролюють військових і поліцію. Ключові економічні рішення в країнах Латинської Америки в останні роки приймаються за допомогою радників з університетів і приватних науково-дослідних інститутів за погодженням з експертами МВФ, Світового банку, Федерального казначейства США і транснаціональних корпорацій. Ані політичні партії, ані законодавчі органи не справляють помітного впливу на проведення політики. В умовах, коли виконавча і законодавча влада не могли вибратися з глухого кута, президенти часто використовували надзвичайні повноваження.

 
Для розуміння панівних настроїв показовим є ставлення латиноамериканців до проблеми «свобода або порядок». На користь порядку висловилися половина або більше респондентів в дев’яти країнах (69% — в Гондурасі, 65% — в Парагваї, 63% — в Домініканській Республіці, 56% — в Коста-Ріці, по 54% в Сальвадорі і Гватемалі, 53% — в Бразилії, 50% — в Аргентині). Ці дані не тільки свідчать про поширеність в масовій свідомості латиноамериканців очікувань «твердої руки», але і служать непрямим свідченням підтримки авторитарних принципів управління.

 
Тому не дивно, що протягом усього післявоєнного періоду для регіону було характерне переважання авторитарних режимів.

 

Нові геополітичні вектори Латинської Америки

 
Серед нових геополітичних тенденцій в Латинській Америці необхідно відзначити зростання китайського впливу і контакти з країнами БРІКС і Азіатсько-Тихоокеанського регіону (форум АТЕС).

 
Активно розвиваються сьогодні зв’язки країн Латинської Америки з Китаєм. Лідер Венесуели Уго Чавес в 2009 р. побував в Пекіні і домовився про поставку 24 військових літаків К-8. У ході цього візиту Венесуела і Китай досягли згоди щодо розширення співпраці в енергетичній сфері. Венесуела почала експортувати до Китаю нафту. На саміті країн АТЕС глава КНР Ху Цзіньтао заявив: «Китай і Південна Америка вже стали надзвичайно близькими друзями і партнерами». Він також відвідав Кубу, де підписав ряд економічних угод, зустрівся з Раулем і Фіделем Кастро, робив заяви про дружбу між кубинським та китайським народами. Сьогодні Китай є другим за значенням (після Венесуели) торговим партнером Куби, а його загальний товарообіг з країнами Латинської Америки виріс з 10 до 103 млрд дол. США.

 
Крім цього, у Венесуелі посилився вплив Ірану, оскільки покійний нині Уго Чавес намагався дружити з усіма ворогами США, щоб позлити офіційний Вашингтон. У 2009 р. венесуельський державний телеканал заявив, що Тегеран і Каракас починають розгортати у венесуельському Боліваріанському університеті спільну програму для навчання студентів основам «соціалізму XXI століття» (так Чавес називав свою політичну платформу).

 
В останні роки досить активно розвиваються контакти групи БРІКС, яка прагне стати альтернативою G 8. За оцінками міжнародних експертів, сьогодні Бразилія, Китай і Індія входять до числа країн світу, які розвиваються найбільш динамічно.

 
Дедалі більший інтерес у латиноамериканських держав викликає АТЕС — Азіатсько-Тихоокеанський форум економічного співробітництва (Asia-Pacific Economic Cooperation Forum), де представлено цілий ряд країн Латинської Америки. Ця міжнародна економічна організація, створена для розвитку інтеграційних зв’язків між країнами басейну Тихого океану, сьогодні об’єднує економіки 21 країни світу. Хоча АТЕС — досить молодий економічний інтеграційний блок, він вже став важливим засобом сприяння торгівлі та економічному співробітництву в регіоні. Економічній зоні АТЕС пророкують роль головного лідера світової економіки нинішнього століття.

 
У листопаді 2008 р. відбувся черговий саміт АТЕС в Лімі (Перу). Лідери країн-членів форуму прийняли підсумкову декларацію саміту, відзначивши пріоритетні напрямки діяльності АТЕС: стимулювання регіональної економічної інтеграції, структурні зміни ролі держав в інвестиціях і торгівлі, забезпечення продовольчої безпеки і захист від високої волатильності (коливань) цін на продукти харчування, підвищення соціальної відповідальності корпорацій , боротьба з корупцією, тероризмом, а також спільне протистояння природним катаклізмам, глобальному потеплінню і світовій економічній кризі.

 
Таким чином, країни Латинської Америки сьогодні намагаються вибудувати нові економічні і політичні відносини з Китаєм, Росією, Індією, країнами АТЕС, намагаючись тим самим знайти противагу тиску США в регіоні.

 
Україна та Латинська Америка

 
Неодмінною умовою отримання Україною гідного місця в новому світопорядку, забезпечення своїх національних інтересів, безпеки та сталого економічного прогресу є збалансованість її зовнішньої стратегії по всіх азимутах, в тому числі — латиноамериканському.

 
Україна і країни Латинської Америки активно співпрацюють у вирішенні таких проблем, як реформування Статуту ООН, оновлення правової бази сучасних міжнародних відносин, регламентація миротворчої діяльності, зміцнення режиму нерозповсюдження зброї масового знищення і ракетних технологій, розробка ООН нової Всесвітньої конвенції по боротьбі з незаконним обігом наркотичних речовин, боротьба з тероризмом, контрабандою зброї, корупцією і злочинністю, обмеження торгівлі зброєю, забезпечення економічної безпеки.

 
Загалом стратегія України щодо Латинської Америки має реалізовуватися за наступними напрямками: встановлення і розвиток стійких відносин з усіма країнами регіону: налагодження і поглиблення зв’язків з інтеграційними об’єднаннями континенту; зміцнення позицій в окремих субрегіонах і в регіоні в цілому.

 
Перспективи співпраці обумовлені також тим, що країни Латинської Америки реалізують нову економічну стратегію, яка передбачає глобальне зниження протекціоністських тарифів, всебічне стимулювання експорту та міжнародного туризму, лібералізацію фінансових і обмінних ринків, залучення національних та іноземних інвесторів без обмеження капіталу та прибутку, прискорення економічної регіональної інтеграції, реформу держави і державного управління.

 
Нині ринки Латинської Америки характеризуються ємністю і динамізмом, країни регіону прагнуть до розвитку технічного і технологічного співробітництва, зокрема в таких областях, як космічні програми, поставка технологій, геологорозвідка, охорона навколишнього середовища, інвестиційне співробітництво, нетрадиційні сфери зв’язків. Правда, українські суб’єкти зовнішньоекономічних відносин поки належним чином не підготовлені до виходу на ринки Латинської Америки, проте вже сьогодні вони можуть активно діяти на ринках торгівлі озброєннями.

                                                                                                                                                                                        Роман Кухаренко

 

                                                                                                                                                                                                                


Be the first to comment on "Латинська Америка в геополітичних реаліях сучасного світу"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*