Криза австралійського мультикультуралізму

австралия-карта1

Побиття вихідцями з Близького Сходу двох білих рятувальників на сіднейському пляжі Кроналла (про що згадував у своєму інтерв’ю нашому інтернет-порталу голова Першої Австралійської партії Джим Салім), як і у випадку з двома згорілими в трансформаторній будці французькими арабами, незважаючи на незначні масштаби самої події, послужило тією самою останньою іскрою, достатньою для casus belli. Протести білих австралійців практично відразу ж перетворилися на масові вуличні зіткнення на етнічному ґрунті, швидко набули ознак добре організованої акції громадянського опору білого населення тим, хто став випробовувати на міцність їхній спосіб життя і систему цінностей.

Можна по-різному оцінювати вищезазначені події, але для того, щоб зібратися сьогодні в колосальну розлючену юрбу в певній точці земної кулі білим європейцям, яких з колиски напихали пасивної толерантністю, потрібні дуже вагомі причини. Причому, ці причини не можна пояснити виключно чинником порушення крихкого балансу між різними етнічними групами. Взагалі спроби пояснювати причини кризових явищ всередині мультикультурної соціальної моделі складністю асиміляційних процесів для іммігрантів з країн «третього світу» в «демократичні громадянські суспільства» дедалі частіше зазнають краху. Цілком очевидно, що перегляду вимагає уся конструкція мультикультурного суспільства, яка сьогодні тріщить по швах не тільки в «проблемній» Європі, але і в «правильній» Австралії, котра завжди служила фірмовою «обкладинкою» успішної моделі ліберального мультикультуралізму.

Мало хто зараз пам’ятає, але витоки державної ідентичності Австралії (з моменту заснування в 1901 році Австралійської федерації у складі Британської імперії) фактично беруть свій початок саме з антиіммігрантського законодавства. Йдеться про «Акт про обмеження на імміграцію», який заборонив в’їзд до Австралії переселенцям з країн Азії. Імміграційні обмеження в Австралії з самого початку були обумовлені складнощами геополітичного положення Зеленого континенту, що постійно загрожувало ідентичності білих переселенців. Незважаючи на всі імміграційні обмеження, небагатолюдна Австралія вже тоді відчувала тиск «людей моря» з Південно-Східної Азії, готових затопити місцеві ринки праці дешевою робочою силою і позбавити звичного життєвого простору не настільки численних білих переселенців.

Австралія завжди була для Великої Британії «молодшою дитиною», британська ідентичність якої з часом стала сприймалася дуже чутливо, особливо після втрати «старшої дитини» — Америки. Метрополія завжди побоювалася «американізації» білого населення Австралії, котре, як і в США складали нащадки іммігрантів. Британська Австралії у багатьох відношеннях була чистішою, ніж в Індії або в Канаді, де англійські колоністи змушені були існувати серед значних мас небританського населення. Саме тому аж до Другої світової війни Британські острови залишалися майже єдиним джерелом іммігрантів до Австралії, яким метрополія і колоніальна влада старанно оплачували квиток і підйомні.

Підтримка британської ідентичності австралійців була настільки серйозною, що вимагала обмежень в припливі інших європейських іммігрантів. Хоча небританським європейцям імміграція не була заборонена безпосередньо, та все ж для них вона була утруднена. До тих небагатьох європейців небританського походження, які все ж таки потрапили до Австралії, висувалася вимога максимальної асиміляції в австралійське суспільство, що в ті часи означало поголовну британізацію. Щоправда, в реальності така британізація означала лише добре володіння англійською мовою.

Після Другої світової війни разом з кризою глобальної колоніальної системи стала змінюватися і структура ідентичності білих австралійців. Білі австралійці дедалі менше почувалися британцями і дедалі більше — австралійської нацією, яка з ослабленням опіки метрополії стала потребувати більше робочих рук, інвестицій і нових індустріальних технологій. З 1947 року почалося здійснення повномасштабної програми залучення іммігрантів, внаслідок чого було переглянуто «Акт про обмеження на імміграцію». Однак, на відміну від Європи, яка зазнала значних людських втрат під час Другої світової війни і потерпала від постколоніального комплексу провини перед «пригнобленими народами», в Австралії ставка була зроблена не на азіатів, а на переселенців з Південної та Східної Європи — італійців, греків, слов’ян і прибалтів. Нового «плавильного котла» так і не вийшло, але зате була створена цілком функціональна система, в межах якої в австралійському суспільстві органічно співіснували громади вихідців з різних частин Європи.

Паралельно в Австралії почали діяти спеціально розроблені соціальні програми поступової інкультурації австралійських аборигенів. Фактично з другої половини XX ст. в рамках «політики Білої Австралії» створювалася особлива полікультурна соціальна модель, що поєднувала, з одного боку австралійців британського походження і небританських європейців, а з іншого — аборигенів, а також невеликий відсоток азіатів.

Однак у 1972 році «політика Білої Австралії» була остаточно скасована разом з чинними обмеженнями на неєвропейську імміграцію, на зміну яким прийшов ліберальний мультикультуралізм американського зразка. Причин тут декілька. По-перше, горезвісний «американський котел», в якому плавилися народи і культури, з певного моменту перестав «варити». Замість схеми «плавильного котла» американському суспільству і усьому західному світу був запропонований, як вже готовий продукт, мультикультурний концепт паралельного та мирного співіснування в одному суспільстві різних рас, етносів і культур. Насправді цей концепт не пропонував ніякої принципово нової світобудовчої моделі, а в безальтернативному порядку стверджував як status quo пріоритети соціального «ірландського рагу». Той факт, що в цьому «рагу» далеко не всі шматки поєднуються один з одним, у ті часи мало кого хвилювало.

До того ж Австралія дедалі більше потрапляла під економічний вплив та ідеологічний тиск США. Її зовнішньоекономічна політика в дуже значній мірі почала зорієнтуватися на країни Тихоокеанського регіону. Крім того, крах традиційних соціальних моделей на Заході (тут особливо позначився вплив паризьких подій 1968 року, а також скасування сегрегації та інших обмежень для расових меншин в США) практично збігся за часом з повним крахом епохи класичного колоніалізму, що викликало різко негативне ставлення до всіх діючих в західному світі неліберальних соціальних концепцій. Будь-яка альтернатива ліберальному мультикультурному проекту відтепер прирівнювалася до расизму і автоматично ставилася в розряд «відсталих» і «нелюдських».

У результаті Австралія, як і багато країн Західної Європи, прийняла на озброєння революційний по суті американський мультикультуралізм (що на практиці означало максимальну лібералізацію законів про імміграцію), відкриваючи тим самим кордони не тільки для економічних іммігрантів, але і для «принижених і ображених». Австралійський уряд наступив на ті ж граблі, що і Франція часів Жискара д’Естена, дозволивши легалізованим іммігрантам порочну практику «возз’єднання» сімей та наповнивши країну величезною масою люмпенізованих «родичів», які взагалі не мають бажання працювати.

Як закономірний наслідок, з 20 млн населення сучасної Австралії близько 23% є іммігрантами першого покоління, тобто народженими за її межами. В Австралію цих людей, як і більшість іммігрантів до Європи, приваблює не тільки надзвичайно доступна система соціальних дотацій, але і вкрай ліберальні схеми легалізації. Після прибуття до Австралії іммігрант повинен отримати право постійного проживання (permanent residence), термін дії якого ніким і нічим не обмежений.

Цікаво, що особи, які мають право постійного проживання в принципі можуть взагалі не подавати документи на громадянство, оскільки володіють тією ж картою соціального забезпечення, як і повноцінні громадяни. При цьому, якщо більша частина іммігрантів з країн Тихоокеанського регіону (Китай, В’єтнам, Філіппіни) намагаються розчинитися в країні та знайти роботу на підприємствах, де вже працюють їхні співвітчизники, то вихідці з мусульманських країн після прибуття в країну прагнуть «здатися в руки владі», сподіваючись набути статусу політичного біженця. Ситуація ускладнюється ще й тим, що величезна кількість іммігрантів прибуває з Нової Зеландії, користуючись тим, що новозеландцям в Австралії права на permanent residence видаються автоматично, навіть якщо вони приїхали лише на кілька місяців. Зрозуміло, що серед новозеландських іммігрантів немало тих, які використовують Нову Зеландію лише як перевалочну базу до більш привабливої Австралії.

До 2005 року Австралія вже стикалася з бунтами в таборах для нелегальних іммігрантів і хвилюваннями аборигенів, які світова преса зазвичай не помічала. Після загибелі в результаті терактів на індонезійському острові Балі в 2002 році і біля австралійського посольства в Джакарті в 2004 році десятка австралійців (у тому числі шістьох жінок з Кроналли, де відбулося перше зіткнення місцевих з арабами) прем’єр Джон Ховард вирішив посилити антитерористичне законодавство. На австралійський уряд і його главу відразу ж посипалися звинувачення у всіх гріхах: у «зайвій» жорсткості, у свідомому створенні умов для переслідування іммігрантів і мало не в расизмі. Проте той факт, що заходи австралійського уряду виявилися небезпідставними, підтверджують листопадові арешти австралійської поліцією вихідців з Близького Сходу, які були причетні до підготовки теракту біля ядерного реактора поблизу Сіднея.

Вельми показовою є реакція місцевої та світової преси на австралійські події 2005 року. Спочатку скромні повідомлення про «зіткнення на міжетнічному ґрунті» змінилися на істеричні: «побоїща, організовані збожеволілим натовпом білих расистів», «нехарактерне для нашої країни явище», «антиавстралійські витівки», «наша ганьба»!

Власне кажучи, ніяких специфічно «расових» зіткнень в Австралії не спостерігалося, а було тотальне обурення білого населення зухвалою поведінкою арабських мігрантів. Слід зазначити, що ані аборигени, ані азіати, яких в Австралії в десятки разів більше, ніж арабів, від рук «расистів» не постраждали.

Цікаво, а що було б якби в Австралії з протестом виступили не білі, а мусульманські іммігранти, зчинивши заколот, як у Франції? Чи оголосили б апологети мультикультурності подібні дії «антиавстралійськими витівками»? Дуже сумнівно. Скоріш за все вони б завели добре знайому пісню про те, що винні «жахливі соціальні умови», «масове безробіття», «відсутність альтернативи» та ін. Зрештою, крайньою виявилася б влада, яка «впритул не помічає проблем» не так давно прибулих в Австралію іммігрантів і замість «здорової мультикультурної політики» намагається насильно їх австралізувати.

Той факт, що, з точки зору полярності міжетнічного конфлікту, французький і австралійський «випадки» продемонстрували діаметрально протилежні протестні настрої, говорить лише про те, що мультикультурний концепт зайшов у глухий кут у всіх напрямках і ніяких «оазисів» для нього більше не залишилося. Вельми сумнівно, що ці оазиси взагалі коли-небудь існували. Характерно, що ані ідейні прихильники мультикультурних соціальних проектів, ані влада не можуть запропонувати виразних програм подолання кризи і продовжують за інерцією закликати до терпимості та теревенити про недопущення ксенофобії, одночасно роблячи багатозначні соціальні реверанси в бік іммігрантів.

Події в Австралії поки що лише окреслили відблиски майбутнього кінця мультикультуралізму, в черговий раз зірвавши брехливу маску з цієї ідеї, насаджуваної всюди в світі, немов аксіоми евклідової геометрії. У реальності ж сьогоднішній мультикультуралізм означає зовні закамуфльовану ідеологію тотального вигнання культури-ізгоя, якою зараз є весь комплекс традиційних цінностей білого європеоїда.

Такі бажані для евролібіралів ідеали мультикультуралізму (у совєтському варіанті — інтернаціоналізму) можна успішно нав’язувати населенню лише в умовах жорсткого ідеологічного диктату, властивого тоталітарним суспільствам; яскравим прикладом тут є достопам’ятний СССР.

Сьогодні можна з упевненістю сказати, що мав рацію Шпенглером, який понад 80 років тому стверджував, що високі культури мають абсолютну непроникність одна щодо одної. Те фіаско всесвітнього мультикультурного проекту, яке сьогодні нам видають за складнощі на шляху до його неминучого торжества, свідчить про правоту даного твердження.

Тарас Осадчий

Be the first to comment on "Криза австралійського мультикультуралізму"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*