Думки про мову або русифікація триває

Питання української мови в Україні завжди виходило за межі соціолінгвістичних процесівПитання української мови в Україні завжди виходило за межі соціолінгвістичних процесів

Питання української мови в Україні завжди виходило за межі соціолінгвістичних процесів. Воно було і політичним, і економічним, і релігійним, і екзистенційним, а після початку російської агресії стало питанням життя чи смерті української нації.

З фейсбучного посту інтернет-користувача Ірини Магрицької: «Київський національний університет імені Тараса Шевченка проводить 7-місячні підготовчі курси для іноземців — арабів та африканців, як не дивно, не українською, а російською мовою. Після цих курсів вони їдуть навчатися в різні університети України, у тому числі — в Івано-Франківський університет нафти і газу. Як викладач цього вишу, стверджую, що після київських курсів цих іноземців практично неможливо перевчити говорити українською, вона ними не сприймається. Тому зі своїми викладачами, студентами-українцями і місцевими мешканцями ці іноземці спілкуються в Івано-Франківську російською (і таким чином русифікують місто). Крім того, ці іноземці дивуються тому, що у столиці України їх навчають не українською — державною мовою, а мовою країни, яка з нами воює. І ще вони не розуміють, чому столиця України говорить російською, і роблять висновок, що Україна — російська колонія».

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

На жаль, цей висновок доволі логічний, чому підтвердженням є і скасування у 2014 році мiнiстром освіти Сергієм Квітом обов’язкового вивчення української мови, історії України та філософії у вишах, а також нещодавній виступ міністра освіти України Лілії Гриневич, яка заявила, що українцям, щоб влаштуватися на роботу, потрібно знати мови національних меншин.

Цей пасаж викликав хвилю обурення серед патріотичної громадськості і пані міністр сповна отримала на горіхи. Проте, ні в якому разі не виправдовуючи її, усе ж треба нагадати, що в нашій країні в принципі неможлива ситуація, коли чиновник високого рівня з важливих питань може висловлювати свою особисту думку, а не озвучувати той темник, який йому був спущений з Президентської адміністрації. Тобто абсолютно антизаконне непідписання нинішнім та минулим спікерами прийнятого ВРУ законопроекту про скасування відверто українофобського закону Ківалова-Колісниченка, ініціативи Квіта та Гриневич свідчать, що нинішня влада не збирається міняти русифікаційний курс усіх свої попередників.

У совєтські часи русифікацію пояснювали необхідністю покращення вивчення російської мови в національних республіках, перш за все в Україні.  Ось деякі документи, які просували російщення в освітянській сфері.

Мітинг часів Перебудови

Мітинг часів Перебудови

1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках.

1979 — Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби й співпраці народів СРСР», яка накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів СРСР. У підсумкових документах конференції, зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (у результаті — українські дитячі садки практично зникли), переводити на російську мову позакласну й позашкільну роботу.

1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік

1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями української мови.

Популярна карикатура на мовну тему

Популярна карикатура на мовну тему

Після 1991 року мотивація русифікації змінилася. Тепер правилом гарного тону стало постійно наголошувати на нібито багатонаціональності України, де українці, мовляв, не корінний та державотворчий етнос, а лише «один із 100 народів», а тому ніяких особливих прав, в тому числі мовних, мати не може. Чиновники так заходилися втілювати в життя цей мертвонароджений в кучмівських кабінетах «ерзац національної ідеї», що нерідко доходило до абсурду.

Пригадується репортаж на УТ-1 з фольклорного свята в якомусь з районів Вінниччини. Ще у XVII столітті, крім українців, там мешкали нечисленні громади поляків, молдован, білорусів, які згодом повністю асимілювалися з українцями. Проте оскільки державний курс був на багатонаціональність, то районна влада розпорядилася роздати місцевим українцями польські, молдавські та білоруські національні костюми, щоб вони на час свята зображували національні меншини, яких в дійсності там немає.

Хтось з читачів може зауважити, що, мовляв, не все так погано, згадавши про нещодавнє прийняття ВРУ Закону № 5313 «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації», відповідно до якого було запроваджено 75% квоти на українську мову на телебаченні.

В УРСР зарплатня вчителів російської мови була на 15% вища, ніж вчителів української мови

В УРСР зарплатня вчителів російської мови була на 15% вища, ніж вчителів української мови

Взагалі дуже скидається на те, що відбувся такий собі обмін, «баш на баш», який коротко можна сформулювати так: «Україномовні квоти в обмін на російщення освіти». Те, що цей обмін, м’яко кажучи, дуже несправедливий довго доводити не потрібно. Почнемо з того, що навіть у ліберальній Європі немає такого явища, як віщання на одному каналі двома і більше мовами. Якщо б законодавці прагнули застосувати в Україні європейський досвід у цій сфері, то слід було б вчинити приблизно так: повністю перевести на російську мову один з загальнонаціональних каналів, наприклад «Інтер», який би обслуговував потреби російськомовної аудиторії, а всі інші канали повністю перевести на українську мову, включно із закадровим перекладом російськомовних співрозмовників телевізійних журналістів. Натомість ми маємо на телебаченні дику мішанину української та російської мов, яка з прийняттям нового Закону № 5313 нікуди не подінеться.

(Усі недоліки зазначеного Закону докладно проаналізовано у статті Тараса Шамайди «Міф про 75% української на телебаченні. Все про мовні квоти для ТБ»: http://language-policy.info/2017/06/mif-pro-75-ukrajinskoji-na-telebachenni-vse-pro-movni-kvoty-dlya-tb/)

До того ж, крім мовної, українське телебачення має ще одна суттєву проблему — це надзвичайно низька якість контенту. Саме не якість його оформлення, з цим якраз все добре, а інтелектуальна складова його змісту. Вона навіть не нижче плінтуса, а, якщо можна так висловитися, — десь нижче рівня підлоги. Якщо з ТБ витрусити усі низькопробні  російські серіали, екстрасенсів з відьмаками й ток-шоу з алкоголіками та сексуально стурбованими люмпенами, то там не залишиться нічого, крім новин. Яким має бути телебачення стає зрозумілим, якщо порівняти середньостатистичний олігархічний український телеканал з будь-яким іноземним. Тому, до речі, продовжуватиметься міграція притомних українців від телебачення до Інтернету.

Телебачення

Телебачення

У той же час освіта завжди мала та матиме стратегічне значення і вплив на багато сфер життя суспільства.  У липні 1866 року після перемоги при Садовій, яку здобула прусська армія в ході австро-прусської війни професор географії з Лейпцига Оскар Пешель написав в редагованій ним газеті «Закордон»: «… Народна освіта грає вирішальну роль у війні… Коли пруссаки побили австрійців, то це була перемога прусського вчителя над австрійським шкільним учителем». Пізніше цю фразу стали приписувати Отто фон Бісмарку з приводу переможного завершення Франко-прусської війни.

Про те, що росіяни невипадково окупували найбільш зросійщені українські регіони вже багато писалося і говорилося. А локомотивом денаціоналізації та русифікації і в совєтські, і в часи паперової незалежності завжди була освіта. Якщо ми колись нарешті одержимо українського міністра освіти, то перше на що йому треба звернути увагу — це переважно формальний статус шкіл з українською мовою викладання на Півдні та Сході. Якщо вчителі між собою та з учнями спілкуються не українською мовою, якщо не усі предмети викладаються цією мовою, то україномовний статус — лише окозамилювання. Тому статистика співвідношення шкіл з українською та російською мовою викладання, яка часто наводиться в ЗМІ, не відповідає дійсному стану справ.

Ще на що треба буде звернути увагу новому міністру освіти, так це на виховання у російськомовних учнів толерантного ставлення до української мови, з розвінчанням шовіністичних псевдонаукових «рускомірних» побрехеньок; можливо через запровадження окремого предмета, який би використовував напрацювання такої науки, як психологія.

Хто захистить мову?

Хто захистить мову?

Хотілося б звернути увагу на один важливий момент. Різниця між Україною та більшістю інших постсовєтських держав в мовній сфері полягає в тому, що у нас російськомовність частини громадян зумовлена не стільки їхнім незнанням державної мови, скільки небажанням її використовувати на практиці: в когось внаслідок звички («не хочу псувати української мови»), а в когось через антиукраїнські комплекси. Показовим в цьому сенсі є випадок, коли в стінах ВРУ депутатам від «Опоблоку» не дали виступати з парламентської трибуни по-російськи. Швидко з’ясувалося, що усі вони дуже добре володіють українською мовою, а демонстративна російськомовність ніщо інше як виклична поза.

В усіх країнах світу планується та послідовно проводиться певна мовна політика, зазвичай спрямована на підтримку державної мови, стимулювання її використання у повсякденному житті. У нас же, починаючи з 1991 року, будь-яка влада прагне перевести боротьбу за українську мову виключно в русло громадських ініціатив, аргументуючи тим, що нібито «адміністративний тиск у мовній сфері недоречний». Тим не менш є сфери, де адміністративне втручання необхідне, і перш за все це стосується функціонування державної мови. Лукаве твердження: «Не треба мовної політики, хай кожен говорить на тій мові, на якій йому подобається» по суті таке ж безглузде, як, наприклад: «Не потрібно Правил дорожнього руху, хай кожен їздить як захоче».

З огляду на вищевикладене перш за все треба вимагати відставки Лілії Гриневич, бо за її керування Міносвіти годі сподіватися якихось позитивних зрушень у справі утвердження державної мови. А наступний міністр освіти разом з небайдужою громадськістю мають разом розробити план реформування початкової, середньої та вищої освіти в бік її відходу від русифікаційних колоніальних схем, щоб вона нарешті перестала бути, перефразовуючи совєтських ідеологів, «українською за формою і російською за змістом».

Роман Кухаренко  

 

Be the first to comment on "Думки про мову або русифікація триває"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*