Геополітичний виклик ісламського світу

index

images1

Геополітичні центри ісламських країн

 

 
Ісламський світ на геополітичній мапі сучасності виглядає одним з найнеспокійніших регіонів планети. Іслам — друга за чисельністю послідовників світова релігія, прихильники якої складають більшість населення в 48 країнах світу, або п’яту частину жителів планети (1,3 млрд осіб). Так званий мусульманський Схід включає в себе не тільки арабські держави Близького Сходу і Перської затоки — древні центри мусульманської культури — але також Афганістан, Іран, Пакистан і Туреччину, в яких роль ісламу, як фактора суспільного життя, дуже велика. Таким чином, близько половини народів, які сповідують іслам, живе в Південній і Південно-Східній Азії, біля 20% мусульман — араби.

 

 
Інший великий ареал поширення ісламу — мусульманська Північ, яка включає мусульманські країни постсовєтського простору на Кавказі та в Центральній Азії, а також мусульманські регіони Росії (за різними даними, від 12 млн до 20 млн осіб). Дослідники відзначають, що мусульманська Північ значно відрізняється від Сходу, оскільки ісламські традиції там були відчутно підірвані у минулому столітті атеїстичним совєтським режимом, тому важко говорити про іслам як факторі наднаціональної ідентичності — значно більшу роль там відіграють кланові відносини.

 

 
За межами цих двох найбільших ареалів ісламського світу швидко збільшуються мусульманські громади в країнах Заходу: в США (5,7 млн), у Франції (3 млн), в Німеччині (2,5 млн), у Великій Британії (1,5 млн). Швидкому зростанню ісламського світу сприяє демографічний фактор: якщо в 1980 році частка мусульман в світі становила 18% від усього населення земної кулі, то в 2000 році — 23%, а за прогнозами на 2025 рік вона складе вже 31%, тобто вперше в історії перевищить за чисельністю християнське населення планети.

 

 
Ісламський світ має колосальні запаси нафти і газу, там відбувається інтенсивний рух світових капіталів — багато в чому завдяки тому, що через цей регіон проходять основні повітряні та сухопутні комунікації, які зв’язують Європу з Азією. Усе це робить мусульманський світ важливим геополітичним центром. Однак внаслідок своєї різнорідності та різноманіття мусульманський світ не став єдиним центром сили, хоча в сфері зовнішньої політики багато мусульманських держав намагаються активізувати релігійні мотиви, закріпити за блоком одновірців особливу політичну нішу на міжнародній арені.

 

 
Стрижнем ісламського світу виступає Близький і Середній Схід, де зосереджені величезні запаси нафти і газу, що дозволяють процвітати таким державам, як Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Катар, Саудівська Аравія. Однак при цьому не можна забувати, що в інших країнах мільйони мусульман живуть в крайній бідності. Не секрет, що ОПЕК, в якій провідну роль відіграють арабські держави, в значній мірі контролює сьогодні світовий ринок нафти, але навіть найбагатші країни регіону відстають від індустріально розвинених країн Заходу. Аналітики ООН підрахували, що сукупний ВВП 22 арабських нафтових країн не перевищує ВВП Іспанії, при цьому 40% арабів неписьменні й тільки 1,6% з них мають доступ до Інтернету.

 

 
Військові конфлікти: боротьба за нафтові свердловини

 

 
Саме з нафтою пов’язано багато конфліктів і воєн на Близькому і Середньому Сході: ірано-іракська війна, кувейтсько-іракська криза, війни в Перській затоці, окупація Іраку і т.д. Регіон Перської затоки традиційно перебуває в центрі уваги західних країн, які прагнуть контролювати його нафтові ресурси, в тому числі шляхом військових дій (операція «Буря в пустелі» проти Іраку (2003) і подальша американська окупація цієї країни).

 

 
Зворотною стороною західної геополітики став яскраво виражений антиамериканізм більшості країн цього регіону. У світі широко поширена думка про те, що в кінці минулого століття між ісламськими та західними країнами почалася війна, причому обидві сторони визнають тривалу конфронтацію саме війною. Американські офіційні особи постійно згадують про мусульманські держави як про «ізгоїв», «знедолених» і «злочинні країни» (англ. rogue states — буквально «держави-негідники»). Сумнозвісна «вісь зла» (англ. Axis of evil) включає п’ять мусульманських держав: Іран, Ірак, Сирію, Лівію, Судан. У повсякденній свідомості західних людей побутують стійкі уявлення, які стосуються ісламського світу, — він викликає страх і недовіру як світ, повний терористів і фанатиків.

 

 
Зі свого боку мусульмани вважають Захід відповідальним за свій минулий колоніальний стан. Антитерористичні операції в Афганістані та Іракові були сприйняті як війна проти ісламу: Західна коаліція в Афганістані та Іракові нагадала арабам про часи хрестових походів і колоніальних завоювань. Усе це загострює релігійні почуття, оскільки Багдад — символ колишньої слави арабського світу, а в Саудівській Аравії знаходяться найбільш шановані мусульманські святині.

 

 
Не тільки західні геополітики, але й мусульманські лідери розглядають боротьбу Заходу з Ісламською Державою як протистояння Півночі і Півдня. При цьому ісламський світу вважає провідну країну Заходу США джерелом культурного розкладання, хижою капіталістичною державою, яка експлуатує ресурси бідніших країн. Західне суспільство теж схильне дещо спрощено сприймати ісламський світ: незважаючи на те, що Іран часто зображують на Заході як релігійну диктатуру, в цій країні діє неординарна і досить гнучка система управління, яка базується на історично сформованому балансі сил влади і опозиції. Придушення громадянських свобод і прав людини сприймається в мусульманському світі інакше, ніж в Європі та Північній Америці: і рядові громадяни, і більшість правителів країн, що розвиваються не бачать в цьому особливого гріха.

 

 
Навіть західні аналітики змушені констатувати, що з огляду на поширені антиамериканські настрої, місцевим урядам дедалі важче співпрацювати з Вашингтоном або допускати його війська на свою територію. США, можливо, і могли б розмістити контингент військово-морських сил й невеликі військові бази в таких країнах, як Кувейт, котрі є надійними союзниками американців, однак про значну присутність Америки в регіоні говорити не доводиться. Проізраїльська політика США дуже непопулярна серед мусульманського населення.

 

 
Усе це не може не турбувати американських геополітиків. Так, Збігнєв Бжезинський закликає західних аналітиків переглянути багато стереотипів щодо ісламського світу. Його заклик непрямо звернений в першу чергу до Семюеля Хантінгтона, який у своїй концепції «зіткнення цивілізацій» відвів ісламу роль головного ворога західного світу. Подальше нагнітання антиісламської істерії загрожує такою ескалацією взаємної ненависті, яка може перевести квазівійну у відкрите військове зіткнення. Бжезинський закликає змінити політичну лінію: «Америка потребує зараз політично тонкого екуменізму, який дозволив би не тільки подолати антизахідні настрої в мусульманському світі, а й позбутися стереотипів, притаманних американській громадській думці, що заважає США проводити гнучку політику забезпечення національної безпеки».

 

 
Дійсно, сьогодні всі образи і претензії арабського світу вилилися в національно-релігійний протест, з’єдналися в новій інтернаціональної ідеї, якою є побудова світового ісламського халіфату, який був би спрямований насамперед проти Заходу. Однак більшість геополітиків впевнена в тому, що дуже важко очікувати згуртування мусульманського світу на антизахідній платформі. Як і раніше, за фасадом заяв про ісламську солідарність або арабську єдність ховаються серйозні внутрішні суперечки і розбіжності. З цієї точки зору саме поняття «мусульманський світ» виглядає багато в чому політичною абстракцією.

 

 
Ісламський екстремізм

 

 
Ідеї побудови світового ісламського халіфату взяли на озброєння, в основному, ісламські неурядові релігійно-політичні організації, які сповідують екстремізм і терористичні методи. Для цих ісламістських організацій характерним є агресивне ставлення до європейсько-християнських духовних цінностей, використання ісламу як революційної ідеології, проповідь шаріатського егалітаризму і строгих правил суспільного життя, обов’язкових для «справжніх» мусульман, що перетворює віру в радикальну ідеологію.

 

 
Наприклад, заснована в 1953 році міжнародна організація Ісламська партія звільнення (Хізб ут-Тахрір аль-Ісламія) ставить собі за мету відродження ісламської умми, «звільнення її від чужих ідей, систем і законів», а також відновлення ісламського халіфату.

 

 
Ісламська партія звільнення закликає викорінити корупцію і бідність в ісламському світі за допомогою суворого застосування шаріату. Ідеологи Хізб ут-Тахрір вважають антитерористичні операції в Афганістані і Іраку «війною США проти ісламу», вихваляють дії палестинців-смертників, вимагають вивести з Центральної Азії війська антиталібської коаліції, а мусульман всього світу закликають брати участь в джихаді (священній війні) і захищати віру.

 

 
На рубежі XX-XXI ст. в мусульманському світі з’явилася величезна кількість подібного роду екстремістських організацій. Ось лише найбільші з них.

 

 
«Світовий фронт джихаду» — «Всесвітній ісламський фронт боротьби з іудеями і хрестоносцями». Створений Усамою бен Ладеном, який підписав угоду про співпрацю з лідерами єгипетської організації «Джихад» Мустафою Хамза і Ахмедом аль-Завахірі.

 

 
«Народна ісламська конференція» — велика неурядова організація, заснована в квітні 1991 року в м. Хартум (Судан). Її основне завдання — повне звільнення Єрусалима і окупованих Ізраїлем територій; підтримує визвольні рухи мусульман в Боснії, Косово, Кашмірі та Чечні.

 

 
Безліч радикальних релігійних організацій діє в Пакистані. Туди стікаються ісламісти з «гарячих точок» Афганістану, Боснії, Кашміру. Ісламабад майже відкрито підтримує міжнародний екстремізм, що є важливим елементом антишиїтської спрямованості його політики.

 

 
Експерти вважають, що джерела фінансування ісламістських екстремістських неурядових організацій різні: благодійні та релігійні організації, багаті аравійські країни, Міжнародний ісламський університет в Ісламабаді, каїрський релігійний університет Аль-Азхар у Каїрі, бруклінський Центр біженців «Алькіфах», релігійні центри Пакистану. Досить хороше фінансування дозволяє неурядовим релігійно-політичним організаціям створити розгалужену інформаційно-пропагандистську мережу по всьому світові, активно використовувати нові комп’ютерні технології. Екстремістські угруповання часто розпадаються і виникають знову вже зовсім під іншими назвами, що ускладнює їх ідентифікацію і робить майже невловимими.

 

 
Американська тактика, націлена на контроль над екстремізмом в ісламському світі, себе не виправдала. Випущений в Афганістані «джин» (рух «Талібан» і «Аль-Каїда») вирвався з пляшки: замість того, щоб тримати в напрузі Росію і Китай, обмежуючи свободу їх маневру в регіоні, він повернув проти свого творця — США. З огляду на споконвічно властивий «політичному ісламу» антиамериканізм, цього слід було очікувати.

 

 
Сьогодні можна констатувати, що в ісламському світі здійснюється зухвалий експеримент: спроба за допомогою екстремістських методів реалізувати особливий ісламський проект, який поєднує ідеї збройного джихаду проти Заходу з консервативним тлумаченням ісламу. Цей проект має транснаціональний характер, об’єднуючи сотні вихідців з Центральної Азії, арабів, суданців, єменців, палестинців, а також мусульман-уйгурів з Синь-цзян-Уйгурського автономного району Китаю.

 

 
Разом з тим у багатьох країнах Близького і Середнього Сходу найбільш впливовими сьогодні є не релігійний, а світські, економічні та політичні об’єднання: ОПЕК, Рада арабського співробітництва, Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, Союз арабського Магрибу. Практично єдиною мусульманською організацією, яка діє на державному рівні, є Організація Ісламська конференція (ОІК), проте членство в ній не передбачає ісламського характеру внутрішньої політики учасників і не накладає на них зобов’язань з впровадження шаріату.

 

 
Багато сучасних спостерігачів звертають увагу на те, що діяльність ОВК поки не принесла особливих результатів, оскільки ця організація так і не змогла об’єднати мусульманські країни на основі загальних цілей. На неурядовому рівні в мусульманському світі за останні роки велику популярності здобули такі організації, як Ліга ісламського світу і Всесвітній ісламський конгрес, однак і вони не змогли сформувати загальний вектор мусульманської зовнішньої політики та зблизити позиції різних країн.

 

 
Навіть ті держави Близького і Середнього Сходу, які декларують у зовнішній політиці ідеї поширення ісламу, на практиці займають досить прагматичну позицію. Це відноситься перш за все до Ірану і арабських монархій.

 

 
Так, політика нинішнього керівництва Ісламської Республіки Іран підпорядкована скоріше національним інтересам, ніж ісламізму. Відомо, що президент Ірану намагається нормалізувати відносини з арабськими монархіями, щоб пом’якшити напруженість в регіоні Перської затоки і скоротити там американську військову присутність. Нагадаємо, що Іран оголосив про відмову від територіальних претензій до арабських сусідів на час американської операції проти Іраку. На постсовєтському просторі Іран зіграв позитивну роль у врегулюванні міжтаджикського конфлікту, оскільки іранське керівництво побоювалося поширення етнічної нестабільності в регіоні, що неминуче посилило б складні внутрішні етнічні проблеми всередині країни. У карабаському конфлікті Іран став на бік християнської Вірменії, а не єдиновірного Азербайджану.

 

 
Нині іранське політичне керівництво стурбоване можливістю повторення афганської моделі в Ірані для повалення теократичного режиму Тегерана і заміни його на прозахідний режим. Відомо, наприклад, що США активно підтримують антиклерикальні сили в Ірані. Основна проблема полягає в тому, що Іран вразливий з точки зору етнічних конфліктів, оскільки з 65-мільйонного населення країни тільки трохи більше половини є персами, четверта частина — азербайджанці, ще одна чверть — різноманітні меншини: курди, туркмени, араби. Азербайджанці становлять певну небезпеку для національної цілісності Ірану. Цю карту постійно намагаються розіграти американці, підтримуючи постсовєтський Азербайджан в його прагненнях до створення Великого Азербайджану.

 

 
Іншою причиною нестабільності на мусульманському Сході є протистояння Ірану і Туреччини, оскільки кожна з держав має імперські устремління. Перси і турки історично протистоять один одному в ісламському регіоні, оскільки кожна держава має свою концепцію ісламського суспільства, хоча в кінцевому рахунку їх устремління спрямовані до розширення геополітичних сфер впливу. Очевидно, що в разі загострення відносин між ними весь регіон буде охоплений масовими заворушеннями. Можна прогнозувати, що в цьому разі зросте небезпека подальшого поширення локальних військових конфліктів (як, наприклад, в Сирії). Справа в тому, що Туреччина цілком може стати жертвою етнічного конфлікту, оскільки має в своєму складі приблизно 20% курдів, які проживають, в основному, в східних регіонах країни. Іракські та іранські курди активно втягують турецьких курдів в боротьбу за національну незалежність. Тому загострення внутрішніх конфліктів в Туреччині здатне стимулювати курдів до подальшого розгортання збройної боротьби.

 

 
Сучасні геополітики часто називають Туреччину «постімперською державою», яка сьогодні перебуває в ситуації визначення свого геополітичного вектора. Відомо, що Туреччина ніколи не приховувала свого прагнення до домінування на Кавказі. Нагадаємо, що найважливіша роль у формуванні нинішніх кордонів Азербайджану належить турецькій армії. І сьогодні, в період загострення протиріч між кавказькими державами, Туреччина знову прагне грати на Кавказі важливу роль.

 

 
Геополітичні устремління сучасної Туреччини можливі в рамках розвитку трьох сценаріїв: прозахідні модерністи прагнуть перетворити її на європейську державу; правовірні ісламісти, навпаки, орієнтуються на Близький Схід і мусульманський світ, а сучасні націоналісти звертають свій погляд у бік постсовєтського простору — вони бачать нову роль тюркських народів у створенні Великої тюркської імперії, включаючи басейн Каспійського моря і Середньої Азії. Після недавнього загострення стосунків між Туреччиною та Росією варто очікувати намагання турків збільшити свій вплив на братів по вірі, які мешкають на території РФ. Хоча ідеї пантюркізму і панісламізму поки що не отримали широкого відгуку на постсовєтському просторі (почасти через панування колишньої партноменклатурної атеїстичної еліти, яка взагалі не сприймає політичний іслам), проте з наростанням економічної кризи в Росії, яка неминуче потягне за собою дезінтеграційні процеси, вплив Туреччини на постсовєтському просторі може значно посилитися.

 

 
Однак поки що ані Туреччина, ані Іран не змогли закріпитися в Центральній Азії. Частково успішною виявилася лише їхня політика в Закавказзі. Але і тут Іран не зумів створити клерикальну опору на зразок тієї, на яку він спирається в Лівані або Афганістані. Шанси на затвердження іранської моделі в Азербайджані незначні — багато в чому тому, що зразком там обрали світську Туреччину.

 

 
При цьому радикальні ісламістські організації не збираються відмовлятися від спроб експорту своїх ідей в мусульманські країни колишнього СССР. Влада центрально-азійських країн звинувачує в підривній діяльності Ісламську партію визволення (Хізб ут-Тахрір), яка зіграла ключову роль у подіях в м. Бішкек (1999–2000). Хоча Хізб ут-Тахрір не була помічена в закликах до насильства, проте вона розгорнула активну пропаганду проти світських режимів центрально-азійських держав. Вона вимагала вигнати з регіону «євреїв і росіян», правлячу еліту Узбекистану таврувала як «сіоністську», а листівки Ісламського руху Узбекистану (ІРУ) називали президента Іслама Карімова «іудейським кафіром, який ненавидить мусульман».

 

 
Екстремістські мусульманські угруповання створили на постсовєтському просторі єдину організацію — Ісламський рух Центральної Азії. Крім Ісламського руху Узбекистану, туди входять групи з Киргизії, Таджикистану, Чечні та Синьцзян-Уйгурського автономного району Китаю. Нове ісламістське об’єднання має намір повалити світський уряд і створити в Ферганській долині халіфат, який би керувався законами шаріату. Однак шанси на успіх такого державного утворення на території Узбекистану мінімальні, оскільки узбецька влада продовжує проводити щодо ісламістів жорсткий, репресивний курс, не звертаючи уваги на протести міжнародної громадськості. Тому об’єктами їх нападів або терористичних атак можуть стати, скоріше, Таджикистан або Киргизія, які не мають широких можливостей придушувати антиурядові виступи.

 

 
Таким чином, сьогодні в мусульманському світі великими геополітичними гравцями є Іран, Туреччина і США, хоча цілком можна прогнозувати, що незабаром активним гравцем там може стати і Китай.

 

 

Тарас Осадчий

Be the first to comment on "Геополітичний виклик ісламського світу"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*