Відносини Туреччини з країнами Південного Кавказу. Перспективи вирішення існуючих конфліктів

450px-Caucasus_regions_map

Османська імперія вела війни за Кавказ спочатку з Персією (XVI–XVIII ст.ст.), а потім у XIX i XX ст.ст. з царською Росією, яка здобувала дедалі більший вплив в регіоні. Тим не менше турки не були спроможні на тривалий час підпорядкувати собі цю територію, за винятком чорноморського узбережжя та прикордоння між Кавказом та Східною Анатолією. На початку XX ст. з’явилася концепція пантюркізму, проте вона не відіграла якоїсь значної ролі, а усі спроби об’єднання Кавказького регіону закінчилися невдачею. Після укладення та підписання у 1921 році совєтсько-турецького Карського договору Грузія, Вірменія та Азербайджан опинилися у сфері російського впливу. Після закінчення холодної війни Туреччина намагалася активізувати свою політику щодо країн Кавказу, але ці дії характеризувалися браком спільної концепції, а отже не мали відчутних наслідків.

У 2002 році, після приходу до влади в Туреччині Партії справедливості та розвитку, розпочався процес змін, який заторкнув багато аспектів турецької політики. На ці зміни мав великий вплив Ахмет Давутоглу, радник прем’єра Реджепа Таїпа Ердогана, з 2009 року — голова турецького МЗС. Він полюбляє підкреслювати, що Туреччина мусить використовувати переваги свого географічного розташування, а регіони, які з нею сусідять, повинні стати об’єктом її впливів. Для досягнення цієї мети була розроблена так звана Доктрина стратегічної глибини. З огляду на цю концепцію, засади закордонної політики Туреччини мають опиратися на кілька засад. Серед них: дотримання рівноваги, багатовекторність закордонної політики, розвиток відносин з державами сусідньої сфери впливу, використання дипломатії як soft power, а також політика відсутності проблем з сусідами. У контексті відносин Туреччини з державами Південного Кавказу особливо важлива остання з перелічених засад. Політика відсутності проблем з сусідами має два виміри. Перший — вирішення вже існуючих суперечок та конфліктів. Другий полягає в дотриманні мирних та приязних стосунків у майбутньому. Головним є те, що тільки при умові миру та стабілізації в регіоні Туреччина може значно зміцнювати свої позиції і повною мірою розвивати свій потенціал. Стосунки Туреччини з державами Південного Кавказу досить складні. Проблеми та конфлікти, які існують в цій сфері також характеризує багатоаспектність.

Стосунки Туреччини з Азербайджаном

З усіх країн Південного Кавказу беззаперечно найкращі стосунки Туреччина має з Азербайджаном. Обидві країни поєднують близькі культурні та економічні зв’язки, незважаючи на те, що їхній спільний кордон простягається заледве на 9 км (Туреччина межує з Нахічеванською автономною республікою, яка є ексклавом Азербайджану). Після отримання Азербайджаном незалежності у 1991 році Туреччина надала йому політичну, військову та господарську допомогу. Проте вона відхилила прохання Азербайджану безпосередньо збройно втрутитися в конфлікт навколо Нагірного Карабаху, який виник 1992 року між Азербайджаном та Вірменією. У той час йшлося про небезпеку наразитися на війну з Росією, яка підтримувала Вірменію. Хоча Туреччина і не надала військової допомоги, але на знак протесту закрила кордон з Вірменією та, починаючи з 1993 року, запровадила економічну блокаду цієї держави. Стосунки між Туреччиною та Азербайджаном набули інтенсивності 1996 року, коли пріоритетом для обидвох країн стала реалізація проекту трубопроводу Баку–Тбілісі–Джейхан. У травні 2005 року трубопровід було офіційно відкрито, а спорудження газогону Баку–Тбілісі–Ерзурум було завершено через два роки. Енергетичний сектор є важливим пунктом співпраці між Туреччиною та Азербайджаном. У1993–2001 роки також активно розвивалася взаємна торгівля та інвестиції. У цей період Туреччина була третім найбільшим інвестором в Азербайджані після США та Великої Британії. Туреччина також допомагала Азербайджану із проведенням реформ, які було рекомендовано Північноатлантичним альянсом. Адже стабільність та військова безпека Азербайджану була в інтересах Туреччини. Енергетична безпека Туреччини та її становище транзитної держави тісно пов’язані зі стабільністю Азербайджану. Взаємне співробітництво інтенсивно розвивалося і в пізніший період. До вересня 2007 року турецький експорт до Азербайджану зріс на 45% (порівняно з 2006 роком). Також зросла кількість турецьких туристів, які відвідують Азербайджан. У 2002 році їх було 52 тис., а в 2005 році вже понад 70 тис. Також розвивалася військово-технічна, культурна та освітня співпраця.

Охолодження взаємних стосунків відбулося у 2008 році. Це було пов’язано з висуненням прем’єр-міністром Туреччини Реджепом Ердоганом пропозиції утворення Кавказької Платформи Співробітництва і Стабільності. Цей проект мав на меті співпрацю Туреччини та Росії з державами регіону в справі врегулювання конфліктів. Що важливо, він не брав до уваги участь країн ЄС та США. Передбачалася співпраця у сфері економіки, енергетики та безпеки. Туреччина розраховувала між іншим на те, що Кавказька Платформа Співробітництва і Стабільності допоможе їй в нормалізації стосунків з Вірменією. Проте турецький проект спричинив погіршення стосунків з Азербайджаном, який відчув себе зрадженим внаслідок потепління турецько-вірменських відносин. Це було відчутно в 2009 році. Напруження у взаємостосунках стало причиною сповільнення реалізації спільних енергетичних проектів, з чого найбільше скористалася Росія, яка роздмухувала проросійські настрої серед азербайджанців, розчарованих такою політикою Туреччини.

Слід підкреслити, що Росія не зацікавлена у врегулюванні конфліктів на Кавказі. Навпаки, в інтересах Москви було зберегти статус-кво в регіоні, з усіма конфліктами, суперечками і напруженістю.

Проте, незважаючи на деяку напруженість у турецько-азербайджанських стосунках, відносини між цими державами залишаються близькими, оскільки вони мають важливе значення для кожної зі сторін. Ключовим чинником передусім є спільна діяльність у галузі енергетичної політики. Варто згадати, що в 2011 році Туреччина та Азербайджан вирішили спільно побудувати Трансанатолійський газогін (TANAP), призначений для прокачування газу з азербайджанських родовищ Шах-Деніз ІІ через Грузію до Туреччини. Реалізація цього проекту означатиме, що Туреччина та Азербайджан не залежатимуть від проектів, які реалізуються під патронатом ЄС, між іншим в рамках Набукко. Турецько-азербайджанська співпраця також вигідна Євросоюзу, позаяк завдяки реалізації проекту Трансанатолійського газогону (TANAP) можна буде деверсифікувати джерела та шляхи доставки газу на європейський ринок. Важливим напрямком співпраці між Туреччиною та Азербайджаном також є торговий обмін. У 2012 році Туреччина зайняла друге місце по імпорту азербайджанських товарів.

Стосунки Туреччини з Грузією

Другою південнокавказською країною, яка у 90-х роках минулого століття налагодила приязні стосунки з Туреччиною, була Грузія. Але на відміну від Азербайджану, розвиток турецько-грузинських стосунків не був обумовлений етнічною, культурною та мовною близькістю. Що цікаво — цей розвиток відбувся всупереч історичній спадщині у вигляді релігійних християнсько-мусульманських конфліктів. Туреччина та Грузія є сусідами, починаючи з кінця XI ст., а історія їхніх стосунків наповнена збройними конфліктами, в яких турки, зазвичай, були агресорами. Протягом перших років незалежності Грузії турецька політика щодо цієї держави була мало активна. Туреччина не справляла відчутного впливу на ситуацію в Грузії, та взагалі її здатність проводити там свою політику була невеликою. Туреччина передусім ставила собі за мету унеможливлення російського домінування на Кавказі. А Грузія не перешкоджала зростанню активності турецької політики, розглядаючи її як противагою російському впливові. Починаючи з 90-х років ХХ ст., Туреччина почала набувати для Грузії нового значення з огляду на проекти поставок енергоносіїв з Азербайджану. Найкоротший шлях надходження цих енергоносіїв пролягав через Вірменію. Проте через конфлікт в Нагірному Карабасі та напружені турецько-вірменські сосунки Грузія стала ключовою транзитною країною. Анкара підтримувала інтеграцію Грузії з міжнародними органами, такими, як ООН, Рада Європи, ОБСЄ. В останньому десятилітті минулого століття Туреччина також сприяла співпраці Грузії з НАТО в рамках програми Партнерство заради миру. Важливою подією для турецько-грузинських стосунків став візит турецького прем’єра Месута Їлмаза в Тбілісі у березні 1998 року. Обидві сторони заявили про своє бажання розширювати співробітництво. У січні 2000 року Анкара і Тбілісі оголосили про спільну ініціативу — Пакт стабільності на Південному Кавказі. Проект був спрямований на підвищення стабільності в регіоні, в тому числі за рахунок більш активного залучення Туреччини.

Певне охолодження у турецько-грузинських стосунках наступило після так званої Революції троянд (2003 рік), котра привела до зміни влади в Грузії. Однозначно проамериканська політика нового уряду Грузії викликала в Туреччині деякі побоювання, пов’язані з надмірним втручанням США в справи Кавказького регіону. До погіршення турецько-грузинських стосунків також призвело зближення Туреччини та Росії. Крім цього, напруженість між Анкарою і Тбілісі збільшили економічні контакти Туреччини з Абхазією, яка формально є автономною республікою та частиною Грузії. У дійсності Абхазія перебуває поза контролем грузинської влади, а Туреччина в своїх офіційних деклараціях підтримує територіальну цілісність Грузії. Тим не менше, після зближення між Туреччиною та Росією Грузія почала побоюватися, що турки можуть переглянути свою попередню позицію. Росія визнала незалежність Абхазії в серпні 2008 року.

Грузія є важливим партнером для Туреччини головним чином через її розташування на маршруті транспортування енергоресурсів з басейну Каспійського моря. Початок реалізації цих стратегічно важливих транспортних проектів, які перетинають територію Грузії, стало причиною того, що пріоритетним завданням політики Туреччини щодо цієї країни стала підтримка її стабільності.
У турецько-грузинських відносинах також зростає важливість економічної складової. Останнім часом Туреччина стала одним з найважливіших торговельних партнерів Грузії.

Стосунки Туреччини з Вірменією

У випадку з Вірменією історична спадщина є однією з головних проблем, що утруднюють турецько-вірменські стосунки. У середині XI ст. Вірменське держава була завойована Візантійською імперією, а потім перейшла під владу турків-сельджуків. У XVI ст. переважна більшість територій, населених вірменами, була включена в Османську імперію. До кінця XIX ст. вірменська людність користувалася релігійною та культурною автономією. Турецько-вірменські відносини погіршилися в дев’яності роки XIX ст., коли зросло значення націоналістичних рухів. Однак найбільш трагічним періодом в історії взаємних відносин був період Першої світової війни. У 1915 році в Східній Анатолії стався масовий погром вірменів. Турецька влада і дотепер заперечує, що це був геноцид. Проте більшість істориків та експертів згідні, що депортація і різанина вірменів відповідають визначенню геноциду. Протилежної точки зору дотримуються багато турецьких істориків, які вивчають історію Османської імперії. У турецьких шкільних підручниках написано, що під час Першої світової війни вибухнув великий заколот вірменів, які співпрацювали з Росією. Під час війни було загинуло 300 тис. вірменів (майже 1/4 населення). Основною причиною смерті стали хвороби, голод і виснаження. Згідно з підручниками історії Вірменії, в результаті геноциду було вбито 1,5 млн вірменів (близько 3/4 населення). За загальноприйнятими оцінками, загинуло від 800 тис. до 1,5 млн вірменів. Дійсно немало вірменів Османської вступили у боротьбу проти імперії. Однак, всупереч офіційній турецькій версії, вірменська збройна активність не мала характеру масового повстання. Реакція влади була дуже репресивною. Депортації спиралися на принцип колективної відповідальності, а також включали області, де не було збройної боротьби. У цьому контексті варто зазначити, що тодішня Європа ніяк не відреагувала на злочин проти вірменів. Лозаннський договір, підписаний в 1923 році, навіть не містив найменшої згадки про вірменів. На це мали вплив поточні інтереси західних країн. Європейські держави розглядали новостворену Турецьку республіку як протидію зростаючій силі Совєтського Союзу. Крім того, під час холодної війни Туреччина, як союзник Заходу, стала ще більш важливим партнером. Питання про визнання Туреччиною злочину, скоєного проти вірменів, як геноциду залишається серйозною проблемою у турецько-вірменських відносинах.

Туреччина однією з перших визнала незалежність Вірменії, проголошену в 1991 році, але відносини між двома країнами ускладнилися досить швидко. Це було пов’язане з вірмено-азербайджанським конфліктом навколо Нагірного Карабаху. Ситуація не змінилася навіть після підписання в травні 1994 року перемир’я. На жорсткість та непримиренність політики Туреччини щодо Вірменії значно вплинули плани транспортування енергоресурсів з Азербайджану. Влада в Баку очікувала від Туреччини, що та дотримуватиметься своєї політичної лінії по відношенню до Вірменії . Варто відзначити, що закриття кордону Туреччини з Вірменією і введення проти неї економічної блокади мало значний вплив на формування у Вірменії проросійської політики.

Певне потепління турецько-вірменських відносин відбулося тільки в кінці першого десятиліття XXI ст. Переговори тривали до літа 2008-го, але тільки після конфлікту в Грузії зближення Туреччини і Вірменії знайшло своє відображення в засобах масової інформації. У цьому процесі став символічним візит президента Туреччини Абдулли Гюля до Вірменії 6 вересня 2008 року. У квітні 2009 року обидві сторони повідомили, що за участю швейцарських посередників розроблена «дорожня карта», в якій окреслено засади нормалізації турецько-вірменських відносин. Наприкінці вересня переговори добігли кінця, і 10 жовтня 2009 року міністри закордонних справ Туреччини та Вірменії підписали в Цюріху протоколи про встановлення і розвиток дипломатичних відносин, які були ратифіковані. Крім того, прем’єр-міністр Туреччини навіть у процесі зближення неодноразово заявляв, що турецько-вірменський кордон буде відкритий тільки після виведення вірменських військ з усіх окупованих територій Азербайджану. Тобто месідж був наступним: «З одного боку, ми бажаємо примирення з Вірменією, а з іншого — підкреслюємо безкомпромісну солідарність з Азербайджаном». Неоднозначна політика Туреччини щодо Вірменії була обумовлена багатьма факторами. Вірменія має для Туреччини більш символічне значення, ніж економічне чи геополітичне. Нормалізація відносин могла принести Туреччині економічні вигоди у вигляді пожвавлення економіки прикордонних з Вірменією турецьких регіонів. Тим не менше, їх значення буде невеликим. Врегулювання відносин з Вірменією в першу чергу вплине на поліпшення міжнародного іміджу Туреччини в ЄС і підвищить безпеку і стабільність в регіоні Кавказу. Тим не менш, в необхідності компромісної політики по відношенню до Вірменії буде важко переконати турецьку громадську думку. Туреччина бажає, щоб процес нормалізації відносин з Вірменією відбувався одночасно з врегулюванням вірмено-азербайджанського конфлікту. Тим не менш, цього важко досягти. Крім того, Вірменія зміцнює свої стосунки з Росією, що з певністю ще більш утруднить розв’язання існуючих проблем. На початку вересня 2013 року під Москвою відбулася зустріч президентів Росії та Вірменії. Вони прийняли декларацію, згідно з якою Вірменія вирішила вступити в Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану і заявила про свою готовність взяти участь у створенні Євразійського економічного союзу.

Перспективи вирішення існуючих конфліктів

Найбільш серйозними проблемами у відносинах Туреччини з країнами Південного Кавказу залишаються: конфлікт через Нагірний Карабах, неврегульовані турецько-вірменські відносини, питання Абхазії та його вплив на турецько-грузинські відносини.

Вірмено-азербайджанський конфлікт через Нагірний Карабах розпочався у першій половині ХХ ст. У 1920 році було вирішено, що Нагірний Карабах буде включено в Совєтський Азербайджан. Протягом багатьох років невдоволення вірменів жорстко придушувалося. Конфлікт посилився в 1988 році, а після проголошення незалежності Вірменії та Азербайджану в 1991 році переріс у відкриту війну. У травні 1994 року був підписаний договір про припинення вогню, який діє досі. Мирний процес відбувається в рамках так званої Мінської групи Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), в якій, крім сторін конфлікту, участь також беруть Росія, Франція та США. Проте і дотепер немає перспективи швидкого вирішення конфлікту. Періодично також загострюється напруженість між Вірменією та Азербайджаном. Варто відзначити, що вірменські війська зайняли не тільки Нагорний Карабах, але і кілька сусідніх провінцій Азербайджану.

Цілком імовірно, що в найближчому майбутньому конфлікт може знову розморозитися. У суспільствах конфліктуючих сторін зростає ворожість одне до одного, яка частково підживлюється войовничою і агресивною риторикою політиків обох країн. Крім того, Азербайджан, використовуючи доходи, отримані від продажу нафти, модернізує та переозброює армію. Це може в майбутньому вплинути на рішення повернути собі території, окуповані Вірменією. Росія вправно користується цим конфліктом і завдяки підтримці, яку вона надає Вірменії, подає себе як захисника її державності. Суперечка про Нагірний Карабах є одним з ключових інструментів впливу Росії на ситуацію на всьому Південному Кавказі. Туреччина прагне швидкого вирішення існуючого конфлікту, але, перш за все, вона зацікавлена в безпеці і стабільності в регіоні. Необхідно пам’ятати, що будь-яка спроба врегулювання вірмено-азербайджанського конфлікту містить в собі небезпеку подальшої дестабілізації в регіоні. З цієї причини Турецька держава коливається між зусиллями щодо врегулювання конфлікту та збереженням статус-кво. Таким чином, можна стверджувати, що замороженню конфлікту частково сприяли енергетичні інтереси Туреччини та її політика у сфері безпеки.

Вірмено-азербайджанський конфлікт через Нагірний Карабах також нерозривно пов’язаний з питанням врегулювання турецько-вірменських відносин. Усі примирливі жести Туреччини стосовно Вірменії викликають невдоволення і образи в Азербайджану. Це відноситься як до намагань вирішити суперечку про Нагірний Карабах, так і турецьких зусиль з врегулювання двосторонніх стосунків з Вірменією. Навіть турецько-вірменські ініціативи, пов’язані з узгодженням трактування історичних подій (різанина вірменів під час Першої світової війни) викликає невдоволення в Азербайджані. Можна сказати, що Азербайджан несприятливо сприймає будь-яке потенційне потепління між Анкарою і Єреваном. Таким чином, навряд чи можна очікувати швидкого врегулювання відносин Туреччини з Вірменією. Цього не дозволяє позиція Азербайджану, а також енергетичні інтереси Туреччини. Турецька політика щодо Вірменії стала свого роду заручником відносин з Азербайджаном.

У майбутньому відчутніший вплив на турецько-вірменські стосунки може мати Європейський Союз, який протягом багатьох років прагнув відкриття кордону і нормалізації двосторонніх відносин між воюючими сторонами. Європейські країни та США також намагаються переконати Туреччину визнати геноцид, котрий здійснювався стосовно вірменів. Офіційне визнання з боку Туреччини цього злочину приведе до потепління відносин. Здається, однак, що на остаточну нормалізацію турецько-вірменських відносин матимуть вирішальний вплив перспективи врегулювання суперечок між Азербайджаном та Вірменією.

З точки зору Туреччини, важливою проблемою на Південному Кавказі є конфлікт в Абхазії і Південній Осетії. Обидва регіони були автономними областями в складі Грузинської ССР. Після розпаду СССР сепаратисти, підтримувані Росією, розпочали військові дії, щоб відокремитися від Грузії. В турецько-грузинських відносинах найбільш дражливим питанням є зв’язки Туреччини з Абхазією. У 1992 році Абхазія в односторонньому порядку проголосила відділення від Грузії. З того часу вона перебуває поза контролем грузинської влади і знаходиться в зоні впливу Росії. Офіційно Туреччина підтримує територіальну цілісність Грузії. Слід підкреслити, що Турецька держава завжди надавала велике значення принципу незмінності кордонів, в основному через власні проблеми з курдським сепаратизмом. Грузія, однак, стурбована тісними торговельними зв’язками між Туреччиною і Абхазією і турецькими інвестиціями в економіку Абхазії. Грузинські побоювання особливо зростають в періоди інтенсивного співробітництва між Туреччиною і Росією. Грузинська влада побоюється, що над Абхазією постане турецько-російський кондомініум. Грузинську точку зору неважко зрозуміти. Справа в тому, що Туреччина також зацікавлена у стабільності Грузії та територіальній цілісності Грузинської держави. Слід зазначити, що співпраця Туреччини з Абхазією має прагматичне вимір і обидві сторони отримують відчутні вигоди від неї. Крім того, не можна забувати, що Грузія є ключовою транзитною країною в отриманні Туреччиною нафти і газу з Азербайджану. Загальновідомо, що питання енергетики є пріоритетним для Туреччини. Таким чином, малоймовірно, що Туреччина в будь-якому випадку ризикуватиме майбутнім цієї співпраці.

Україна та Південний Кавказ

Навіть «дипломатично неозброєним оком» нескладно помітити, що українська зовнішня політика в такому політично і економічно важливому регіоні, як Південний Кавказ, майже повністю відсутня, хоча, з огляду на різні причини, двома дійсно стратегічними партнерами Києва в тому регіоні є Азербайджан та Грузія.

В українських ЗМІ вже не раз писалося і говорилося про те, що азербайджанська нафта має першочергове значення для України якщо наша країна дійсно планує стати незалежною від російських енергоносіїв та, відповідно, позбутися російського енергетичного шантажу та тиску. Грузія тут важлива як транзитна країна у транспортуванні азербайджанської нафти на чорноморське узбережжя і далі доставки її танкерами в чорноморські порти України. До того ж Грузія є природним політичним союзником України як держава, котра постраждала від російської агресії. Дотепер два грузинських регіони: Південна Осетія та Абхазія перебувають під російською окупацією.

Що стосується Вірменії, то контакти з цією країною слід звести до мінімуму, оскільки вона де-факто є російським протекторатом та проводить ворожу щодо України політику. Нагадаємо, що президент Вірменії Серж Саргсян вважає російську окупацію Криму та псевдореферендум, який там відбувся під дулами російської зброї, «черговим прикладом реалізації права народів на самовизначення шляхом вільного волевиявлення». Ще восени 2013 року Вірменія під тиском Росії різко змінила свій тодішній курс на євроінтеграцію і замість парафування вже підготовленої Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом оголосила, що вступатиме в Митний союз під керівництвом Росії. З огляду на вищенаведене, Україні варто утриматися від спокуси бути залученою в якусь посередницьку роль в карабаському врегулюванні й навпаки Верховна Рада повинна недвозначно висловитися за підтримку територіальної цілісності Азербайджану, що передбачає повернення під його контроль Нагірного Карабаху та інших територій, захоплених Вірменією.

Проте схоже, що у Росії можуть виникнути проблеми і з Вірменією. Нині в цій країні тривають масові акції протесту, які почалися 19 червня через рішення влади підняти енерготарифи. Тисячі людей вийшли на вулиці Єревану. Вірмени висловлюють невдоволення не тільки підвищенням вартості комунальних послуг, але і роботою чинного президента Сержа Саргсяна. Візуально події в Єревані в чомусь схожі з українською Революцією гідності. Протести носять масовий характер. Не дивлячись на спроби силовиків розігнати людей за допомогою водометів, величезна кількість місцевих жителів продовжує відстоювати свої позиції. Політологи відзначають, що нинішні акції в Єревані вже принесли певні плоди і дали старт для зародження нової політичної сили. Якщо події у Вірменії переростуть у народну революцію, яка потягне за собою повалення нинішнього проросійського режиму Сержа Саргсяна, то в майбутньому можливе налагодження конструктивних взаємовідносин між Україною та Вірменією.

Висновки

Туреччина прагне посилити свій вплив на Південному Кавказі та в майбутньому, можливо, навіть грати роль регіональної держави. Тому вона неохоче реагує як на чинники, котрі дестабілізують ситуацію в регіоні, так і на політичних конкурентів. З точки зору Туреччини проблематичними є зростаючі російські впливи на Південному Кавказі. Хоча у багатьох відношеннях ці держави співпрацюють. Слід підкреслити, що турецько-російські відносини характеризуються певною циклічністю. Залежно від конкретних обставин і ситуації ці країни або конкурують одна з одною, або створюють політичні альянси. Проте ми не можемо говорити про загальні стратегічні та довгострокові інтереси, тому що як Туреччина, так і Росія конкурують за вплив на Кавказі. Зближення між двома країнами має тактичний характер і обумовлене конкретними потребами.

Завершуючи міркування про турецьку політику щодо Кавказу слід зазначити, що Туреччина повинна підходити до цих питань у повному обсязі. Головним для Туреччини є визначення конкретних пріоритетів кавказької політики. Найбільш розумним рішенням було б продовження політичного та економічного партнерства з Азербайджаном і Грузією, оскільки ця співпраця приносить Туреччині найбільш відчутні вигоди. Врегулювання відносин Туреччини з Вірменією є важливим питанням, але це не повинно зміщувати пріоритети турецької політики, особливо в питаннях енергетики. Туреччина також не повинна забувати, що зацікавленими сторонами в Південно-Кавказькому регіоні також є Європейський Союз, Сполучені Штати та НАТО. Що стосується конфліктів, існуючих у регіоні, то вони через свою складність, здається, поки не мають швидкого і конструктивного вирішення. Крім того, багато конфліктів нерозривно пов’язані між собою, що також утруднює пошук компромісів, які б задовольняли всі сторони. Також не слід забувати про те, що деякі гравці в регіоні зацікавлені в підтримці та посиленні існуючих конфліктів і непорозумінь.
Олег Коденчук

Be the first to comment on "Відносини Туреччини з країнами Південного Кавказу. Перспективи вирішення існуючих конфліктів"

Leave a comment

Your email address will not be published.

*



*